21 березня 1873 р. народився Яків ГАНДЗЮК.

Командир 1-го Українського корпусу, генерал-майор військ Центральної Ради. За своє бурхливе життя генерал зазнав численних поранень, отримав чимало нагород, і був дійсно бойовим командиром, що не ховався за спинами своїх вояків, а часто-густо сам водив їх у багнетні атаки на ворога. Лідія Гандзюк-Логвиненко згадувала про свого прапрадіда не тільки як про хороброго воїна: "володів п'ятьма іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у хитросплетіннях тогочасної політики. А ще не терпів зверхнього відношення до рядових вояків - учорашніх селян. Був надзвичайно суворим до себе і у всіх відношеннях кришталево чесною людиною, характер мав рішучий, мав залізну волю та виняткове уміння впливати на людей. Тож не дивно, що бійці поважали свого командира, ім'я якого гриміло на усіх фронтах, пишалися ним і вірили йому".

8 лютого 1918 року, після 5-денної облоги Києва, російсько-большевицькі банди Муравйова вірвались у місто. Почались масові вбивства мирного населенння, гвалтування, мародерство. Штабний автомобіль УНР, в якому були начальник штабу корпусу, генерал Яків Сафонов, керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський та генерал Яків Гандзюк був зненацька оточений "балтійскімі краснимі матросамі". Російські окупанти розстрілювали в спину. Генерала Гандзюка по-звірячому добивали: на його тілі пізніше нарахували 12 ран нанесених багнетом. ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ.