100 років битви під Задвір’ям

Якщо їхати із Києва залізницею на Львів то останньою станцією уже перед самим Львовом буде, безперечно, Красне. А от на півдорозі між Красним та Львовом є ще одна невеличка станція – Задвір’я, щоправда дальні потяги там не зупиняються.

Але тим не менше станція ця є давньою й назва котрої походить, зрозуміло, від однойменного села. До якогось там року, навіть, здається, довший час після 1944-го носила вона стару польську назву «Задвурже», однак згодом була українізована, чого не скажеш, наприклад, про станцію Злочів Львівської залізниці, котра так називається й до сьогодні. Причина начебто банальна – щоби не було плутанини із містом та станцією Золочів на Харківщині. Але повернемось до Задвір’я.

Якщо брати проминувше століття то найбільшою подією, котра відбулась безпосередньо біля станції була битва у серпні 1920 року між польськими та більшовицькими військами. Власне цього року минає сто років від цієї події. За селом, при колії на Львів, є велика могила та пам’ятник й поруч цвинтар із військовими похованнями, котрі замаєні біло-червоними відзнаками на хрестах.

Багато пишеться про Задвір’я, як польські Термопіли, де хоробрі польські вояки спинили навалу Будьонного у наступі на Львів. Без сумніву, у хоробрості біло-червоного жовнірства сумніватись годі, однак щодо порівняння даної, хоч і героїчної, битви із відомим періодом греко-перської війни, як на мене, недоречне, принаймні з українського погляду.

Якщо коротко і відверто, то ідеться про те, що один окупант, той що майже рік перед тим потопив у крові український здвиг у Львові, заступив шлях до цього самого, але уже під польського Львова вже новому окупантові і байдуже, що на той час УНР (коштом Галичини, хай не на карб буде сказано Головному Отаманові – він робив усе можливе аби зберегти Державу й залишився сам біля керма здавалося б тонучого державного судна) була в союзі із Польщею й навіть кілька місяців до цього разом відбили, щоправда ненадовго, од більшовиків українську столицю.

Але щоби зрозуміти, що ж насправді відбулось сто років тому під Задвір’ям, варто повернутись на два роки перед тим.

Уніч на 1 листопада 1918 року у Львові українськими військовими був доконаний героїчний здвиг – Листопадовий Чин, внаслідок котрого владу у місті, а затим і в терені перебрано до рук української влади. Це направду була епохальна подія, оскільки за більш як півтисячі років після утрати суверенності автохтони цього краю відновили історичну справедливість. З точки зору тактики була це геніальна й досконала дія. За ніч українцями – вояками уже колишньої Австро-Угорської армії були перебрані усі казарми міста включно із військовою комендатурою. Після цього почалось обсаджування стратегічних об’єктів – намісництва, ратуші, пошти, двірця тощо. Так що над ранок Львів був уже цілковито в українських руках й над котрим гордо замайорів національний синьо-жовтий стяг.

У той самий час на провінціях українці теж перебирали владу у свої руки й таким чином цілковито опанували терен.

Як пише у спогадах Володимир Галан, котрий служив в австро-угорській артилерії, 1 листопада він повертався з відпустки на фронт й подався з рідних Глинян на станцію Задвір’я, однак та «була вже зайнята українським військом із золочівської залоги».

Зрозуміло, що місцеві поляки, котрі теж збирались перебрати владу від конаючої імперії, були цим неприємно заскочені. І вже цього самого пропам’ятного дня розпочали свої диверсії проти молодої української держави. Кроваві бої за кожну вулицю, установу, де все, здавалося б, навіть польське шумовиння із підміських злодійських кубел й поважні міщани з вікон своїх затишних кам’яниць стріляли у спину українським оборонцям Львова.

22 листопада українськими вояками місто було залишено. Далі тривала піврічна облога. Відтак, внаслідок перекидання на фронт «армії Галлера» із Франції - відступ.

У травні 1919 року фронт підсунувся під Задвір’я. Ось що пише у спогадах В. Галан:

«20 травня. Вночі з 19 на 20 травня ворогові вдалось прорвати нашу лінію під Борщовичами. О год. 3-ій ранку батерія 5-4 дістала наказ залишити Миклашів і зайняти позицію в дворі князя Сапіги в Білці Шляхетській.

21 травня. Увесь день бої. Наші позиції йшли через Цепухи, Полоничі, Черноушовичі і Германів.

22 травня. Поляки зайняли залізничну станцію Задвір’я.

23 травня. Ворог знов прорвав нашу лінію під Полоничами…»

У згаданому селі Полоничі, біля Задвір’я, польські окупанти одразу ж арештували священика Михайла Осадцу, котрого було доставлено до Буська. Власне там, під Буськом ГА дала ще відпір окупанові. Однак вже 24 травня поляки зайняли Красне, 26 травня - Броди, 28 травня - Золочів.

І як останній зрив у червні цього ж року у Чортківській офензиві Галицькій армії вдалось повернутись на позиції впритул до Красного, однак брак боєприпасів згасив цей запал. Далі був знову відворот й перехід на той бік Збруча. Київ, трикутник смерти, Денікін, червоні…

Станом весну 1920 року уся територія України на схід від Збруча була окупована червоними, на захід – поляками. Армія УНР завершувала свій героїчний Зимовий похід в тилу, спочатку Денікінської, потім Червоної армії. А тим часом у Варшаві було підписано договір, згідно із котрим Польщею було визнано УНР за тим винятком, що територія Східної Галичини залишалась за поляками. Разом з тим розпочався наступ польської армії й кількох новосформованих дивізій армії УНР на Київ. І справді уже в травні столицю здобуто від більшовиків. Однак у червні цього ж року, внаслідок прориву кінної армії Будьонного, цієї самої, що дала бій полякам під Задвір’ям, фронт різко посунувся на Захід. Отже влітку полуднева частина польсько-радянського фронту розмежувала Галичину по діагоналі – від північного заходу до південного сходу.

Львів залишався у польських руках, однак йому загрожували дивізії Будьонного. Батальйон польських військ під  командування капітана Зайончковського вирушив розвідкою під Красне. І от вертаючи назад, не доходячи станції Задвір’я, був атакований підрозділом будьоннівців. Далі розгорнувшись у бойові лави поляки посунули на захід й з боєм відбили від червоних станцію. Однак вдержати її перед переважаючими силами ворога не було змоги. Відбивши кілька атак, котрі внаслідок браку амуніції у поляків доходили уже до кровавиці на багнетах і в рукопаш, 17 серпня 1920 року купка вцілілих польських жовнірів була добита коло станційної будки, а сам Зайончковський наклав на себе руки. Ціла станція і її довколишні горби були вкриті трупами трьох сотень польських жовнірів.

Ще перед тим як будучи повністю розбитими польське командування вислало кілька десятків добровольців із проривом до борщовицьких лісів, однак і тут їм не поталанило. Як розповідав мені дідів брат, а йому у свою чергу батько його, мій значить прадід, будьонівці уже в самих Полоничах гнались за утікаючим жовніром й наздогнавши повісили його на грушці.

Цікаво, що сам Будьонний у своїх спогадах «Пройденный путь» коротко згадує про Задвір’я, однак про бій 17 серпня нічого не пише, лишень про наступ польської піхоти 18 числа причому із заходу, котра втім після короткого бою начебто здалась червоним.

 «Утром 18-го, как и планировалось, мы в сопровождении эскадрона Реввоенсовета выехали в Задворье. Перед деревней поднялись на высотку, с которой был хороший обзор. На запад простиралась равнина с вырубками и полосками жнивья. К юго-западу, за железной дорогой, раскинулся большой лес, на опушке которого пристроилась маленькая деревенька Полоничи с одиноко возвышавшейся церковью. Из-за леса доносился грохот орудий да изредка прорывался дробный стук пулеметов. Мы стояли молча, разглядывая раскинувшуюся перед глазами, казалось, безжизненную панораму. Вдруг Ворошилов воскликнул:

—Поляки!

Я посмотрел в бинокль. Восточнее деревни Полоничи на равнину действительно выходила польская пехота. Немного дальше, на опушке леса, разворачивалась в боевой порядок конница».

—А это видите? — показал я Клименту Ефремовичу в сторону кавалеристов.— Там наши.

Не успели мы обменяться несколькими фразами, как конармейцы лавой ринулись в атаку. Косые лучи солнца зайчиками запрыгали по обнаженным клинкам. Загремело «ура» и вместе с конной массой покатилось на неприятельскую пехоту.

—Если поляки не сдадутся в плен, то их изрубят как капусту. Остановить атаку огнем уже невозможно, противник в панике, — сказал я, наблюдая за развернувшимися событиями.

Колонны пехоты начали рассыпаться, послышалось несколько неуверенных выстрелов, а затем мы стали свидетелями удивительной картины. Бросая винтовки, пехотинцы побежали навстречу конармейцам с протянутыми вперед или поднятыми вверх руками. Те на всем скаку спрыгивали с лошадей и принимали поляков в объятия».

Частину полеглих було перенесено й поховано у Львові (т.зв. цвинтар орлят), а частину таки в Задвір’ї.

19 серпня 1929 року, як подає українська Вікіпедія, під курганом було встановлено бронзову таблицю з написом «Орлятам, що загинули 17 серпня 1920 року в боях за цілісність кресових земель». До 1939 року пам'ятник був місцем паломництва для ветеранів, харцерів (скаутів) та молоді, в поєднанні з відданням почесті, складанням обітниць та присяг. Художник Станіслав Батовський у 1934 році намалював картину бою «Задвір'я— польські Термопіли». А за даними польської Вікіпедії також «Ustanowiono Krzyż Zadwórza (Хрест Задвір’я), którym uhonorowano obrońców Kresów». Зараз на пам’ятнику напис лаконічно, на польській та українській мовах, голосить так: польським орлятам загинувшим в бою з військами більшовицькими.

Кожного року сюди приїжджають поляки аби вшанувати своїх воїнів. Але навряд чи задумувався хоча б один із них, а чому ж лежать вони в українській землі, а не десь, скажімо, під Варшавою чи Краковом. Звісно, можна запитати аналогічно, а чому ж такі самі могили українських вояків, точніше Армії УНР, є на цвинтарі польської столиці. Відповідь, зрозуміло, не буде симетричною - хоробрі українські воїни рятували Польщу від більшовиків для поляків, а не для себе!

Без сумніву, що польська сторона має право вшановувати своїх полеглих, однак разом із тим, на превеликий жаль, ще багато поляків думають рамками минулого, а точніше перебувають у полоні імперських амбіції своїх попередників. Тому для української сторони справа битви під Задвір’ям делікатна. Однак чи є розуміння та усвідомлення цієї делікатності із нашого боку питання, очевидно, спірне.