31 жовтня 1943р. у с. Точевики відбувся бій азербайджанського загону УПА проти німців. (Острозький р-н.на Рівненщині)

церква у селі Точевики.

Дві чоти азербайджанців разом із чотою українських повстанців напали на сотню німецьких авіаторів, які прибули грабувати селян. У бою нацисти зазнали поразки, загинуло близько 50-ти німецьких вояків люфтвафе. Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Ще один кавказець отримав поранення. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.

Детально обставини бою описані в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» (1 квітня 1944 р.):

«…Уранці в поблизьке село Точівк(а), Острізького району, приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти. Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.

Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.

Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».

Напередодні бою, у ніч з 29 на 30 жовтня, цей загін азербайджанців, дислокований у м. Здолбунів на Рівненщині, перейшов до УПА у складі 160 чоловік з повним вирядом та узброєнням. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону. До цього азербайджанці воювали у складі німецької армії на Північному Кавказі, зокрема під Малгобеком (Інгушетія). Там їхній батальйон зазнав великих втрат і був передислокований спочатку у Польщу, де його поповнили новими добровольцями з числа полонених червоноармійців, а потім – у Західну Україну – в район Здолбунова.

Із листівки УПА:

"АЗЕРБАЙДЖАНЦІ !

Тільки спільними силами всіх поневолених народів можна перемогти імперіялістичних хижаків Москви й Берліну і побудувати незалежні держави Кавказу й Азії.

Ми закликаємо Вас збільшувати ряди своїх національних відділів при Українській Повстанській Армії!"

На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі. Долучення азербайджанців до УПА організували легіонери І.Насруллаєв, А.Кулієв, Т.Камбаров, Г.Адигезалов, А.Махмудов і А.Асланов.

Як зазначає історик Олег Стецишин у книжці «Бандерівський інтернаціонал», про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Документальні свідчення цього виявив грузинський історик Георгій Мамуліа. Це – звіт про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складений вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.

Загалом, азербайджанці були найчисленнішою національною групою в Українській повстанській армії. У її складі воювали також литовці, грузини, вірмени, євреї, татари, узбеки, італійці та представники інших національностей.

У листопаді 1943 року керівництво ОУН скликало в селі Будеражі на Волині першу Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. 

Найбільшими були азербайджанська та грузинська делегації – по шестеро осіб. Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східньої Європи й Азії, в якому вичерпно з’ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й перспективи спільної боротьби.

Джерело:

Леся Бондарук

Фото з архіву ЦДВР

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.u