Михайло Лукич Ломацький

–

 

Михайло Лукич Ломацький — подолянин, народився 23 листопада 1886 року в селі Суходіл поблизу Гусятина над Збручем. Змалечку тягнувся до книг, добре вчився в школі, а пізніше вступив на вчительські студії в Тернополі, продовжив їх у Заліщиках, де після закінчення семінарії здобув право викладати у школах Австро-Угорщини.
Першу вчительську посаду дістав на Снятинщині. Тут зразу ж починає активно займатися громадською діяльністю, проводить велику патріотичну роботу серед галицьких селян, за що стягає на себе незадоволення влади.
Після розпаду Австро-Угорської імперії польський окупаційний режим почав значно жорсткіше контролювати діяльність громадських організацій, їх діячів, вчителів народних шкіл. Почалися процеси насильницької полонізації в Галичині, проти яких різко виступав Михайло Ломаць-кий. Це послужило причиною його арешту 1920 року під час повстання в Головах. Разом з 286 гуцульськими повстанцями відбував ув’язнення в польській тюрмі в Коломиї. Другий раз, уже «більшовиками-визволителями», був заарештований у вересні 1939 року. Чудом уникнув розстрілу 1941 р. у тюрмі на Лонцького, коли комуністи відступили, розстрілявши десятки тисяч людей у в’язницях Західної України.
Умови побуту і вчительської праці Михайла Ломацького не назвеш легкими: на підтвердження цього промовистим є хоч би той факт, що за 30 років педагогічної діяльності він змушений був 17 разів змінювати місце проживання. Причиною цього була не любов до мандрів чи постійна потреба нових вражень, — польська влада, переслідуючи прогресивного, національно свідомого народного вчителя, таким чином намагалася зменшити його вплив на галицьке селянство, мінімізувати стосунки з простими людьми, які за короткий час вчителювання М.Ломацького в тому чи іншо-му селі не встигали сприйняти його за «свого».
Перебування на Гуцульщині, зокрема у Криворівні, а потім у Головах, де Ломацький працював найдовше, залишило в його душі незабутній карб на все життя.
Дочка Ірина так згадує про їхнє життя на Гуцульщині: «Дружила із сільськими дітьми в Головах, гралася, а діточки красиві — як квіти в Карпатах. А що вже люди шляхетні, поважні ґазди, ґаздині.
У Красноїлі, Головах було у тата приятелів без ліку. Батько такий, що повсякчас, як тільки щось мав чи привозив з Подільського маєтку, роздавав біднішим, хоч там, у горах, зовсім бідних не так помітно. Належали до таких (себто бідних – А.Г.) ті, хто мав лише одну корову і кілька овець чи кіз.
Якщо хтось здібний, батько висилав за свій кошт на навчання за кордон у Францію чи Англію, не кажучи вже про Відень».
Волелюбність і сміливий характер гуцулів надзвичайно імпонували Ломацькому, який, за словами згадуваного вже Степан Салика, був людиною «неспокійної вдачі, вічним революціонером, який завжди йшов прямим шляхом». Від самого початку свого свідомого життя Михайло Ломацький присягнув вірно служити своєю працею українському народові, ширити його освіту, підносити ідею творення власної національної держави. Цій обітниці він був вірний усе життя.
Виховував і своїх дітей — Зенка, Ірину, Дарку, Ліду, Ельвіру — у національному дусі. Єдиний син М.Ломацького — Зенко — загинув десь на початку 40-х років під Житомиром, будучи в складі похідної групи ОУН, що йшла на схід визволяти Україну як від більшовицької, так і фа-шистської навали.
Дочка М. Ломацького Дарка — зв’язкова ОУН, була заарештована енкаведистами, її жорстоко катували в тюрмі, вибили зуби. Не навівши прямих доказів причетності до ОУН, звільнили. Дарка виїхала в Чернівці до родини і звідти як внучка німкені емігрувала за кордон, пізніше — в Америку (Детройт).
Ельвіра Ломацька (по чоловікові Барбара) — прекрасний математик. Але їй не знайшлося місця ні в Польщі, ні в збільшовиченій Україні.
Ліда Ломацька (з неї знаменитий художник О. Новаківський малював свою «Дзвінку») жила у столиці Австрії — Відні. Її син Юрій — відомий в Європі музикант, був першою скрипкою Віденської консерваторії. Син Ельвіри — Ярослав — журналіст, заступник головного редактора журналу «Поступ».
Нелегка доля випала й Ірині (в заміжжі Аліскевич). Ледь не вся родина Аліскевичів сиділа в тюрмі за греко-католицьку віру і за те, що були близько знайомі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Син Ірини Андріан зробив спробу в 1961 році перейти кордон на захід. Його схопили, виключили з Львівського університету ім. І. Франка, де він навчався на першому курсі факультету іноземних мов, відкрили кримінальну справу. Він так ніколи й не побачився зі своїм дідом.
Дружина Ломацького Наталя — художниця, викладач – не зуміла виїхати з СРСР, жила, як і дочка Ірина, у Львові. Тут померла, похована на Личаківському цвинтарі. Тут знайшла вічний спокій і дочка Ельвіра.
З 1944 року перебуваючи на еміграції, М.Ломацький у важких, несприятливих обставинах далеко від улюбленої Гуцульщини видав друком понад 20 книжок, деякі з них обсягом понад 300 сторінок. Сотні статей національно-патріотичної тематики М. Ломацького надруковані в еміграційних виданнях Західної Європи, Канади, США.
Ось список основних творів Михайла Ломацького, опублікований в альманахові «Гуцульщина» за 1986 р. в Торонто (Канада):
«Національна свідомість»;
«Наша еміграція»;
«Українська культура»;
«Любов до Батьківщини»;
«На чисті води»;
«Українське вчительство на Гуцульщині»;
«Верховино, світку ти наш» (у двох частинах);
«Нариси з Гуцульщини»;
«Бескидом зеленим»;
«Країна чарів і краси»;
«Гомін гуцульської давнини»;
«У горах Карпатах»;
«По той бік Чорногори»;
«Опришківське гніздо»;
«Заворожений світ»;
«Із гір Карпат»;
«Поділля — спомини з минулих літ»;
«В Чорногорі — містерія Святоіванівської ночі», 9 відслон, музика А. Гнатишина;
«У зеленому Бескиді», п’єса на 4 дії — УПА в Карпатах — Чорногорі.
Залишив готові до друку «Гуцульські оповідання» та «Альбом української ноші», дальша доля яких невідома.
Фрагменти деяких із названих творів були підготовлені до друку незабутнім Ігорем Пелипейком й вперше опубліковані в Україні окремою книгою під назвою «Гуцульський світ» стараннями видавця Михайла Павлюка (чотирма виданнями, загальним накладом чотири з половиною тисячі примірників).
Дилогію «Заворожений світ» тисячним накладом у 2014 році видав у львівському видавництві «Тиса» Олександр Масляник.
«Національна свідомість» — публіцистичний твір Михайла Ломацького, опублікований у Видавництві Спілки української молоді в Лондоні 1952 р. Ця книга — гіркі думки автора про національну самоідентифікацію українців, причини бездержавності та націонал-ренегатства. Автор вдається до широких прикладів, а деякі факти, ним наведені, настільки актуальні й упізнавані сьогодні, що робиться страшно: невже нам, українцям, так і не судилося мати свою державу й у власній меншовартості служити хіба що пішаками в руках чужих правителів. А українським політикам слухняно пересуватися тими ходами на політичній шахівниці, які ви-значені нашим північним сусідом у московській столиці?
М. Ломацький причини зради національних інтересів України вбачає, по-перше, в низькій національній свідомості народу, а по-друге, в лакействі, прагненні до збагачення, продажності тих, хто називає себе елітою, але готовий заради власної вигоди забути і про Вітчизну, і про на-род, і про державність України та її безпеку.
Чи щось змінилося від того часу? Чи відчуває кожен з нас відповідальність за честь нації?
Наші діди, наші батьки — українські січові стрільці, воїни ОУН-УПА, прощаючись, вимовляли коротке слово: “Честь!” Воно було виявом внутрішньої готовності кожного за жодних обставин не втратити цієї шляхетної риси, святим кредо: безчестя страшніше за смерть!
Михайло Ломацький стверджує, що «тільки національно свідома людина вміє і хоче служити своєму народові безкорисно і жертвенно і віддати йому своє знання, свій труд і працю і в тому знайти для себе найвище вдоволення, радість і втіху». Цього життєвого заповіту він дотримувався усе своє життя. На еміграції часто виступав перед українцями, дописував до багатьох часописів, переймався долею української інтелігенції, що опи-нилися на чужині, гаряче благав не втратити українського духу, національної пам’яті, рідної мови, передати цей скарб своїм дітям й онукам. Почав освітню працю, як писав у листах до С. Салика, «щоб Україна не спала».
Стійко терпів нужду і скруту, довго поневірявся по таборах для залишенців в Австрії, Німеччині, не отримав дозволу на виїзд в Америку, опинився в домах для перестарілих у Мюнхені, Фрайденшадті. Часто голодував, мерзнув в неопаленій кімнаті, не мав коштів навіть на найнеобхідніше — плащ, черевики, сорочку. Однак при цьому працював і працював без упину. Кожний зароблений чи отриманий від друзів гріш тратив лише на видання книжок.
«Коли я вислав йому більшу суму грошей за розпродані його книжки і просив, щоб ними рятував своє здоров’я, — згадує С. Салик, — то він відписав, що всі гроші передав друкарні «Логос» у Мюнхені за друк нової книжки».
Він дуже змарнів, висох. Дістав від знайомих прізвисько «український Ганді» і гірко віджартовувався: «Ганді мав хоч козу, а я її не маю». Подиву й шани гідна жертовна праця великого будителя нашої національної пам’яті, скромного гуцульського вчителя початкової школи, який прожив усе своє життя з Україною в серці. Помер М. Ломацький 24 жовтня 1968 р. у Фрайденштадті з вірою, що «великий воскресний день для нашого народу прийде, бо мусить прийти!»
Не зрадьмо ж і ми цю його вистраждану віру.

Коментарі

Дописати коментар