«Великі угоди» між Україною і Російською Федерацією

 «Великі угоди» між Україною і
Російською Федерацією

31 травня 1997 року підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Разом з домовленостями про умови перебування російського Чорноморського флоту в Україні він становив комплекс «великих угод», що врегулювали відносини між двома найбільшими колишніми республіками Радянського Союзу.

В умовах політичної кризи в СРСР 19 листопада 1990 року в Києві головами Верховних Рад (ВР) УРСР Леонідом Кравчуком і РРФСР Борисом Єльциним було укладено угоду, що визначала принципи і основні напрями відносин між двома республіками як суверенними державами й підтверджувала їх територіальну цілісність в кордонах, існуючих у межах СРСР. Вона була ратифікована парламентами обох країн й набула чинності 14 червня 1991 року.

Спроба заколоту в Москві, що мала місце 18-22 серпня 1991 року, каталізувала відцентрові тенденції, і 24 серпня на позачерговій сесії ВР депутати підтримали Акт проголошення незалежності України. На цей момент в Україні перебувало 11 армій з загальною кількістю особового складу 780 тисяч осіб. 29 серпня Леонід Кравчук провів робочі зустрічі з командувачами Київського, Одеського і Прикарпатського округів та керівництвом Чорноморського флоту, котрі негативно сприйняли пропозицію співпраці з Верховною Радою УРСР. Іншим аспектом розпаду СРСР стало напруження у відносинах з РРФСР , що намітилось після референдуму, яким 1 грудня було підтверджено проголошення незалежності України: головним «каменем спотикання» у російсько-українських відносинах стали питання Криму та Чорноморського флоту, які поступово з публіцистичної і напівофіційної площини вийшли на державний рівень.

У травні 1992 року Верховна Рада Російської Федерації (РФ) зробила офіційну заяву про незаконність передачі Кримської області УРСР у 1954 році. Президент РФ Борис Єльцин не підтримав це рішення, оскільки воно суперечило міжнародному принципу непорушності кордонів встановлених після Другої світової війни. Але у липні 1993 року Верховна Рада РФ надала Севастополю статус міста Російської Федерації. Після втручання 20 липня у справу Ради Безпеки ООН Єльцин був змушений дезавуювати і це рішення.

У ситуації, що склалась, українська сторона наполягла на укладанні договору, який би засвідчив, що сторони не мають одна до одної територіальних претензій, пропонуючи за основу державних кордонів взяти адміністративні кордони між союзними республіками на момент розпаду СРСР. Саме цей пункт викликав тривалі суперечки між сторонами, які відбувались на фоні політичної кризи, викликаної спробою проросійських сил приєднати Крим до Росії, вийти з якої вдалось лише весною 1995 року.

Високою була й ціна питання розподілу Чорноморського флоту, який станом на початок 1992 року оцінювався у 80 млрд доларів США. У 1992 році Кравчук та Єльцин домовилися про встановлення над ним подвійного контролю терміном на п'ять років, що дозволило зменшити напругу. У вересні 1993 року в Масандрі відбулася українсько-російська зустріч на вищому рівні, де Росія вдалася до «газового шантажу»: від України зажадали термінового погашення боргу за постачання енергоносіїв українською часткою флоту, а в разі відмови погрожували «перекрити вентиль». Цим попередні домовленості про поділ Чорноморського Флоту за формулою 50 на 50 були фактично скасовані.

У квітні 1994 року в Москві було підписано угоду «Про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту», яка передбачала передачу Україні 20% плавзасобів (164 судна), а також роздільне базування ВМФ РФ та ВМС України. Але нерозв'язане питання про берегову інфраструктуру призводило до постійних конфліктів. Російська сторона, в особі міністра оборони РФ Павла Грачова, вийшла з переговорного процесу, коли Україна висунула вимоги про розміщення свого флоту в севастопольських бухтах. У відповідь на кораблях у Севастополі почали самовільно підіймати російські прапори. У зв'язку з цими подіями 17 червня у Москві відбулася екстрена зустріч, на якій було прийнято рішення прискорити процес розподілу флоту і припинити порушення принципу спільного командування.

У червня 1995 року, під час триденних переговорів у Сочі президента Єльцина з новим Президентом України Леонідом Кучмою, була досягнута домовленість про поділ флотського майна за формулою 50 на 50, а плавзасобів — 18,3% Україні і 81,7% Росії; штаб-квартира і основна база МВФ Росії мали розміщуватися у Севастополі.

28 травня 1997 року в Києві главами урядів Україн і РФ було підписано три угоди: про параметри поділу Чорноморського флоту, про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України і про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України. Згідно з ними Севастополь залишався тимчасовою базою перебування ВМФ РФ до 2017 року, орендна плата за її використання встановлювалась на рівні 97 млн доларів США на рік, крім того, Україна погоджувалася продати РФ непотрібні їй плавзасоби, а оренда і викуп покривалися боргом України за поставку російського газу.

Борис Єльцин (зліва) і Леонід Кучма підписують «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», Київ, 31 травня 1997 року

Врегулювання питання Чорноморського флоту відкрило шлях для укладання базового договору про кордони між Україною і Росією. 31 травня 1997 року в ході офіційного державного візиту до Києва Бориса Єльцина ним і Леонідом Кучмою було підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Згідно з досягнутими домовленостями, серед іншого, обидві сторони «відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів» (Ст.2) і гарантують «громадянам іншої країни права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, який вона надає своїм громадянам, крім випадків, встановлених національним законодавством держав або їх міжнародними договорами».

«Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» був ратифікований Верховною Радою України 14 січня 1998 року, парламентом Росії — 17 лютого 1999 року після чого 1 квітня сторони обмінялися ратифікаційними грамотами і він набув чинності.