Гійом Левассер де Боплан про козаків і Україну

Щоб відчути тогочасне буття козацького воїнства варто поринути в "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн" - праця французького військового інженера й географа Гійома Левассер де Боплана (Guillaume Levasseur de Beauplan), який близько двадцяти років свого життя провів в Україні. Праця де Боплана тривалий час була єдиним у Європі науковим джерелом з україністики.

Французький військовий інженер й архітектор, картограф, історик і географ Гійом Левассер де Боплан (1600—1673 рр.) народився у м. Дьєпп і походив зі шляхетського гугенотського (протестанського) роду Нормандії. Розширення прізвища "де Боплан" з'явилось, вочевидь, після його першого одруження і вступу у володіння маєтком Боплан. У 1616 р. Г. Левассер де Боплан поступив на військову службу до армії французького короля.

Політичні заворушення, релігійна нетерпимість, неможливість зробити кар’єру на батьківщіни змусили Ґ. Боплана у 1630 р. виїхати та продовжити свою кар’єру в Речі Посполитій в якості військового інженера-фортифікатора. Місцем його служби були частини польського коронного війська під командуванням великого коронного гетьмана С. Конєцпольського, що дислокувалися в Україні. Призначений на посаду військового інженера, він займався будівництвом нових та реконструкцією існуючих фортець. За його проектами споруджено укріплення м. Бара (1631 p.), фортеці в Новому Конецьполі (Саврань, 1634 p.), Старці (1638 p.), Бродах (1630–1635 pp.), фортецю-палац у Підгірцях разом з А. Дель Аква (1635–1640 pp.).

Замок-фортеця у Підгірцях - унікальна споруда, яка досі вважається однією з перлин Західної України. Щоб уявити, наскільки велично виглядали ці зали, можна переглянувши відому стрічку «Д'Артаньян і три мушкетери». (Підгорецький замок в ній перевтілився в Ратушу, де, на балу міських старійшин, королева чекала свої алмазні підвіски. Інфо: самостійно відшукати село неважко — треба їхати в бік м. Броди, далі на Золочів, на шляху до якого і знаходяться Підгірці).

В основному його (Боплана) служба полягала в пошуку зручних місць для зведення укріплень по всій території України та їх будівництві. За час свого перебування там, він прекрасно знайомиться з політичними, громадськими та побутовими рисами країни і після повернення додому у Францію Гійом Левассер де Боплан видає найцікавіші записки про життя селян і козаків, їх звичаї і вдачу, їх оселі, промисли, якими вони займалися, способах ведення війни з ворогом. Так само його руці належать і найдокладніші карти України. Протягом декількох століть вони вважалися найбільш повними і точними, ними не раз користувалися спочатку польські королі, а пізніше всі дослідники історії України. Ця праця французького інженера є дуже цікавим і мало не єдиним джерелом з історії України того часу.

Мапа України де Боплана, 1648 р. Натисніть, щоб відкрити карту у повному розмірі.

Опис України де Бопланом

« <...> Опис України і річки Борисфен [Boristhene], званої в просторіччі Ніпром [Niepper], або Дніпром [Dnieper], від Києва до моря, в яке вона впадає.

Київ [Kiow], званий колись Кізовією [Kisovie] (можливо, це друкарська помилка і йдеться про латинську назову Києва Kiioyia; термін «Кізовія» в інших джерелах не засвідчений), був раніше одним із найдавніших міст Європи, про що свідчать залишки старовини, а саме: висота і ширина укріплень, глибина ровів, руїни його храмів, стародавні поховання кількох королів, що в них знаходяться <…> Однак саме звідси пішов той благородний люд, який нині зветься запорозькими козаками [cosaques zaporousky].

Протягом багатьох літ вони заселяють різні місця по Борисфену і довкола; ще й тепер їх кількість сягає до 120 тис. чоловік (цифра, подана Бопланом, документально не підтверджена), призвичаєних до війни і готових менш, як за тиждень, до виконання будь якого наказу, що йде від імені короля (Боплан має на увазі реєстрове козацтво, яке, користуючись певними економічними і судово-адміністративними привілеями, повинно було відбувати власним коштом королівську військову службу. Боротьба реєстрових козаків (найбільш заможної і професійно-сталої частини українського козацтва) за збереження своїх станових привілеїв (особливо військового самоврядування) і розширення реєстру була найбільш репрезентативним проявом соціальної кризи, яка 1648 р. розрядилась Визвольною війною). Це люди, які часто, майже щороку роблять набіги (хронологія чорноморських козацьких походів першої половини XVII ст. ще остаточно не з'ясована. Так, наприклад, за свідченням Львівського літопису, лише 1635 р. було здійснено 5 таких походів «на море» Однак, на думку М. Грушевського, ця цифра перебільшена, оскільки на той час польський уряд вживав суворих заходів до припинення козацьких нападів на чорноморське узбережжя; цій же меті, зокрема, було підпорядковане і спорудження Кодацької фортеці) на Понт Евксінський [Pont Evxin] (давньогрецька назва Чорного моря, дослівно — «Гостинне море») з великою шкодою для турків. Вони неодноразово грабували Крим, який належить Татарії [Tartarie], спустошували Анатолію [la Natolie] (одна з провінцій Османської імперії, розташована на заході Малої Азії), розоряли Трапезунд [Trebisonde] (місто і порт на чорноморському узбережжі Малої Азії; 1461 р. завойоване турками-османами і включене до складу Османської імперії) і досягали навіть гирла Чорного моря за три льє від Константинополя (Йдеться про Босфорську протоку), де винищували все вогнем і мечем, повертаючись звідти з великою здобиччю і рабами, звичайно малими дітьми, яких вони залишають для послуг у себе або дарують вельможам свого краю. Літніх людей вони ніколи не залишають, хіба що тоді, коли вважають їх досить багатими, аби заплатили за свій викуп і відкупились. Кількість [козаків], які йдуть у походи, ніколи не перевищує 6—10 тис. чоловік. Вони чудом перепливають море на поганеньких човнах, виготовлених власними руками, форму і конструкцію котрих я опишу пізніше.

Говорячи про відвагу козаків, цілком доречним буде розповісти і про їхні звичаї та заняття. Отож, ви дізнаєтесь, що серед цього народу зустрічаються люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці і т. д. Вони дуже вмілі у виготовленні селітри, якої в цих краях дуже багато (азотнокисла сіль калію, натрію, кальцію та ін.; застосовувалась при виготовленні пороху. Виробництво селітри, у якому використовувався перегній із могил і старих валів городищ, було надзвичайно поширеним на Україні. Особливо численні селітряні майдани існували на Задніпров'ї, де діяла згадана під 1636 р. урядова «Адміністрація селітряних маєтків», якій підпорядковувалися міста Березань, Биків, Яблунів, Миргород, а також маєтки Полтава, Зигмунтів, Краснопіль, Крукпіль і Чумгак. Селітряне виробництво на Україні 1621 р. було передане королівському коморнику Бартолемею Обалковському «у всій землі Київській і по всій тамтешній Україні, у Білгородськ.их, Очаківських і Путивльських Диких полях, коло Муравських татарських шляхів, ...де б легше знайшлися придатні для вироблення селітри городища, могили та інші місця». За дещо пізнішими свідченнями, виробництво пороху із селітри, сірки і вугілля мало масовий характер; його вмів виготовляти майже кожен козак. З кінця XVII ст. Лівобережна і Слобідська Україна стали основними постачальниками селітри для Росії), і виготовляють прекрасний гарматний порох.

Жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м'ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо. Немає також серед них жодного, якого б віку, статі чи становища він не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пиятиці і гульні. Немає серед християн і таких, котрі б настільки, як вони, призвичаїлися не дбати про завтрашній день.

Друга мапа України де Боплана, 1650 р.

Зрештою, правду сказати, вони взагалі розуміються на усіх ремеслах, хоча одні бувають більш вдатними, ніж інші у тих чи інших заняттях; трапляються й такі, чиї знання у порівнянні з загалом значно ширші. Одне слово, всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським життям.

Родючий грунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити, тим більше, що немає судноплавних річок, які б впадали у море, за винятком Борисфену, але навігація на ньому припиняється за 50 льє (міра довжини (фр.). Боплан всюди має на увазі тогочасне французьке льє (милю), часом чергуючи терміни «льє» і «французьке льє». Давнє французьке льє 1/25° меридіану становило 4 км 444 м. З порівняння лінійних масштабів, які подає Боплан на своїх картах України, виходить, що 10 українських миль відповідало приблизно 19 французьким льє. Боплан вживає ще такі лінійні міри: 1 сажень (в оригіналі туаз) = 1 м 94 см. Він поділявся на 6 футів (п'є); 1 п'є = 32,5 см (п'є в нашому перекладі передається як «стопа». Сажень мав 72 дюйми (пус); 1 пус = 2,7 см.) нижче Києва [Kiov] із-за 13 водопадів (тобто порогів), що там є. Останній з них віддалений від першого на сім великих льє, що становить цілий день шляху, як це видно на карті (тут Боплан посилається на Генеральну карту України, з великою деталізацією, повністю відповідаючи текстовій частині «Опису України», у якій характеризується цей відрізок ріки).

Це перешкоджає їм вивозити зерно в Константинополь, а звідси — і їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне. Вони воліють краще піти позичити усе потрібне у турків, своїх добрих сусідів, аніж потрудитися, щоб самим його надбати тощо, їм доволі, коли є що їсти й пити.

Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців, на рік 5 і полягають в утриманні від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок [їхньої душі] залежить від зміни їжі. Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як-то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали. Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі. Окрім одягу, в них немає нічого простацького. Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши.

Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б'ючись у таборі * під прикриттям возів, (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю). *Козацький табір (тур., крим.-тат. tabur) становив укріплення з возів, поставлених одним чи декількома рядами у вигляді каре; застосовувався під час тривалої стоянки в поході, а також для організації оборони. Всередині табору розміщувався загін, захищений від стріл, снарядів і куль. Для піхоти противника возове укріплення не було серйозною перешкодою, але проти кінноти застосовувалося досить ефективно. Табірний метод захисту такого типу сягає в глиб віків. Відомі возові укріплення гуннів, угрів, печенігів; у новіші часи був поширений серед чехів під час гусистських воєн. Сам термін «табір» виник, як припускають, на початку І тис. н. е. в середовищі кочовиків. Багатовікова боротьба русичів зі Степом стала підставою використання цієї оборонної традиції українськими козаками у XVI— XVII ст (прим. авт.). Обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів.

Однак правда й те, що сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть [кількох] тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними. Вони високі на зріст, жваві, енергійні, люблять ходити в, гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів, бо в інших випадках вдягаються досить скромно. Вони відзначаються міцним від природи здоров'ям, навіть мало схильні до такої пошесті, розповсюдженої по всій Польщі, яку медики називають Blica, бо все волосся у тих, хто нею вражений, сплутується, жахливо переплітаючись докупи; місцеві жителі називають її гостець *. [gosches] Мало хто з козаків помирає від хвороби, хіба що в глибокій старості, бо більшість гине почесною смертю на війні. *Гостець (ковтун) — запалення сальних залоз на голові, яке виникає внаслідок порушення гігієнічних умов, вошивості тощо. Згадка про гостець у Боплана досить закономірна, оскільки хвороба ця була загальнопоширеною. Так, вона відома у поляків, французів, німців, осетин (прим. авт.).

<…>Трохи нижче річки Чортомлик [Czertomelik] (річка, права притока Дніпра, гирло якої знаходиться нижче суч. м. Нікополь Дніпропетровської обл.), десь посередині Ніпра, лежить досить великий острів з якимись руїнами (Боплан, можливо, має на увазі Чортомлицький о-в, інакше — Базавлук, розташований при впадінні в Дніпро річок Чортомлика, Підпільної і Скарбної). Цей острів оточений понад 10 тис. інших островів та острівців, розкиданих вздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і нерівномірно; одні з них сухі, інші — болотисті, до того ж усі вкриті великим, як списи, очеретом, який заважає бачити протоки, що їх розділяють.

Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою Скарбницею» [Scarbniza Woyskowa] 149, тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни, залишається сухим. Ширина річки від одного берега до іншого близько одного льє. Саме в цих місцях нічого не змогли б вдіяти усі турецькі сили. Тут загинуло багато турецьких галер, що переслідували козаків, коли ті поверталися з Чорного моря. Запливши у ці лабіринти, вони [галери] не могли знайти дороги назад, а козаки, обстрілюючи їх зі своїх човнів, захованих за очеретами, завдали їм жару. Відтоді галери не піднімаються вище, аніж на 4-5 льє [від гирла]. Розповідають, що у Військовій Скарбниці [Skobnicza Woyskowa] в цих протоках козаки заховали багато гармат, і жоден поляк не може дізнатися, де саме. Бо окрім того, що поляки ніколи не бувають у цих місцях, козаки зберігають це у таємниці і не видадуть її. Зрештою, і поміж козаків мало хто це місце знає. Усі здобуті у турків гармати вони опускають на дно, навіть гроші свої там ховають і беруть їх лише тоді, коли виникає потреба.

Кожен козак має свою окрему схованку, бо, захопивши здобич у турків, вони діляться нею, а повернувшись до цих місць, кожен ховає свій малий добуток, як уже говорилось, під воду, але, звісно, ті речі, які не зіпсуються від води. Козаки дійсно інколи переховували здобич у щільно закритих діжках під водою.

Саме в цих місцях вони роблять свої човни [cholna] *, тобто судна для морських походів, які мають у довжину до 60, у ширину 10 або 12, а в глибину 8 стіп, з двома стернами, як це видно на поданому рисунку.

Нам ще залишається розповісти, як ми й обіцяли раніше, про те, як козаки обирають свого старшого (йдеться про кошового атамана, прим.), а також як вони, пересікаючи Чорне море, здійснюють свої походи аж до Анатолії [Natolie], щоб воювати з турком.

Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника. *Інформація Боплана про вбивство за відмову прийняти виборну посаду є перебільшенням. Автор гіпертрофує звичай, за яким особа, обрана на козацький уряд, мусила двічі відмовлятися від виявленої честі, приймаючи знаки влади тільки після третього запрошення, супроводжуваного тривалими умовляннями, ритуальною лайкою і погрозами. Церемонія виборів закінчувалася тим, що старі козаки клали жменю землі на голову новообраного. Цей символічний жест означав, що обранець — лише слуга товариства, яке наставило його своїм володарем, але може перетворити на прах

Якщо обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!» *В оригіналі: Vivat! Vivat! і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання. Ось так вони вибирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються.

Цей старший їхньою мовою називається гетьманом [hettman], його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих, хто провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою [Ruds]. Немилість, якої може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилось жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час непередбачених зіткнень [з ворогом], оскільки за виявлену малодушність його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман так само, як я розповідав вище. Керувати ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять літ, доки я служив у цьому краї, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано * Спостереження Боплана відповідає дійсності, однак причину загибелі козацьких ватажків він тлумачить однобічно. З 1630 по 1638 р. за рішенням козацької ради були страчені як зрадники інтересів козацтва реєстрові гетьмани Григорій Чорний (1630), Іван ПетражицькийКулага (1632), Сава Кононович (1637). У ці ж роки загинули, закатовані шляхетськими властями, ватажки народних повстань нереєстрові гетьмани Іван Сулима (1635) та Павлюк (1638).

Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого, скликають Ruds, тобто Раду, і проводять вибори отамана * (в оригіналі le General. Йдеться про наказного отамана, котрий очолить їх у цьому поході), дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого, хоча отаман цей потрібен тільки на певний час. Далі вони вирушають до Військової Скарбниці [Sczabenisza Worskowa], місця свого збору і будують тут судно близько 60 стіп завдовжки, 10—12 стіп завширшки і 12 — завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа — це човен з верби або липи, довжиною до 45 стіп. Збоку він обшивається і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і до однієї стопи завширшки, які прибиті [дерев'яними] цвяхами, причому кожен ряд унапуск на наступний, як і в звичайних річкових судах, і так доти, доки [човен] не досягне 12 стіп у висоту і 60 — у довжину, розширюючись у міру підвищення. Та це зрозуміліше на рисунку, який я в загальних рисах накидав. На ньому можна бачити товсті, як бочки, в'язанки очерету, що щільно кріпляться одна до одної по всій довжині човна від одного краю до другого і міцно прикріплюються [до бортів] ликом із липи або дикої вишні. Будуються вони так, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. Користуються двома стернами по краях човна, як показано на рисунку, оскільки човни дуже довгі і треба було б забагато часу, щоб розвернутись, коли виникає потреба у розворотах під час втечі. Звичайно, з кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони [козаки] напинають досить невправно зроблене вітрило; використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати, їхні човни не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, очерет, прив'язаний довкола човна, не дає йому затонути.

Сухарі знаходяться у великій бочці заввишки 10 стіп, на 4 стопи в діаметрі, яку міцно прив'язують. Сухарі витягають через втулку. Беруть із собою також барильце з вареним пшоном і діжечку з борошном, розведеним на воді, яке їдять, змішуючи з пшоном, всі разом, що вони дуже цінують; цей наїдок служить їм і їжею, і питвом, він має кислуватий смак і називається «саламаха» [salamake] (інша назва тетеря), тобто, пречудова страва. Щодо мене, то я не знайшов у ньому вишуканого смаку, а коли й вживав його під час своїх мандрів, то лише тому, що не знайшлось нічого кращого.

Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапиться п'яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість.

Коли вони вирішують йти війною на татар, щоб помститися за кривду і заподіяні грабунки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя [Zaporouys] усе, що необхідне для походу чи експедиції, для будівництва човнів і взагалі усе, що, на їх думку, буде потрібним. Потім 5-6 тис. відчайдушних, добре озброєних козаків вирушає на Запорожжя будувати човни.

До будівництва одного човна приступає 60 чоловік, закінчуючи його через два тижні, оскільки вони, як я вже казав, майстри на всі руки. Таким чином, за два-три тижні у них готово 80 або 100 човнів такої форми, яку я описав. У кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю; на човні є також 4—6 фальконетів *(малокаліберна гармата, вживана у XVI—XVIII ст.; стріляла свинцевими ядрами) і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку, 6 ліврів 281 пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. *(У походах козаки відзначалися суворим аскетизмом. А. Скальковський, користуючись документальними свідченнями XVIII ст., з похідного козацького одягу теж називає каптан, а також черкеску «з вильотами», суконні шаровари й шапку-кабардинку, а з їжі — круто зварену пшоняну кашу й сухарі). Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії.

Спорядившись ось так, вони спускаються по Борисфену. Отаман (в оригіналі l'Admiral) має на щоглі відзнаку (можна припускати, що ним служило зооморфне зображення по аналогії з зображеннями на стягах, відомими з давньоруських часів) і, звичайно, йде на третину корпусу попереду, їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами.

Турки, звичайно, бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Борисфена напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти [з лиману]. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються в очеретах, які тягнуться на 3-4 льє [вгору] по Борисфену, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них [козаків] у гирлі, татари завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили [взагалі], то по всій країні здіймаєтся тривога, досягаючи [самого] Константинополя. Великий Пан розсилає гінців по всьому анатолійському узбережжю, в Болгарію і Румелію [Romanie] *(провінція Османської імперії, яка охоплювала завойовані протягом XIV—XVI ст. балканські землі, крім Боснії і узбережжя Егейського моря. Включала суч. Болгарію, Сербію, Герцеговину, Албанію, Македонію, Епір і Фесалію. Столицею Румелії після 1385 р. була Софія. Тепер Румелією називається європейська частина Туреччини), аби там кожен пильнував і був готовий до появи козаків з моря. Та все надарма, бо ті часу не гають і так доречно використовують пору року*, що уже через 36 чи 40 годин з'являються біля Анатолії. * Зауважте, що вони вирушають лише після св. Іоанна (після 7-го липня) з тим, щоб повернутись щонайпізніше на початку серпня. (прим. Авт.)

Прибувши туди, висаджуються на берег, кожен з рушницею в руці, залишаючи у кожному човні для охорони тільки двох чоловіків і двох хлопців. Потім зненацька нападають на міста, захоплюють їх, грабують, палять їх, заглиблюючись іноді на ціле льє в глиб краю, але одразу ж повертаються, знову вантажаться зі здобиччю і вирушають в інше місце, щоб не раз спробувати щастя. Якщо випадково натраплять [на щось підходяще], то атакують його, а якщо ні — то повертаються зі здобиччю додому.

А коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом. Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони [козаки] помічають судно або галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал) вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сипляться люди, одразу ж захоплюючи корабель. Зробивши це, козаки грабують усі знайдені гроші й товари малих розмірів, які не псуватимуться у воді, а також гармати й усе те, що, на їх думку, може знадобитися; потім пускають судно разом з людьми на дно. Ось яку користь мають з цього козаки. Якби вони вміли правити судном чи галерою, забрали б їх теж, але у них немає цього вміння. *Про надзвичайну козацьку спритність на морі збереглося чимало документальних свідчень. Зокрема, французький посол у Константинополі, захоплено описуючи битву козаків з турками 1625 р., пропонував своєму урядові платити козакам по 50 тис. екю щорічно, щоб вони стримували турецький флот і охороняли Босфор (Грушевський. Історія України-Руси)

Тепер слід повернутися у свій край.

Тим часом варта у гирлі Борисфену подвоєна, щоб належно покарати їх за грабунки. Вони, одначе, кепкують з цього, хоча й ослабли. Адже не буває так, щоб у проведених битвах вони не втратили багатьох зі своїх, чи щоб море не поглинуло кількох човнів, бо не всі вони такі міцні, аби витримати. Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова . В цьому місці за чверть льє від Великого моря [Grande Mer] y напрямку до Борисфена тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200— 300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, і [в такий спосіб] протягом двох-трьох днів дістаються до Борисфена з усією здобиччю. Ось так вони рятуються і уникають бою з галерами, що стережуть гирло навпроти Очакова. Наприкінці повертаються до своєї Скарбниці [Karbenicza], де ділять здобич, про що я вже розповідав.

Є у них ще один шлях повернення — повертаються вони через Донський лиман [le Limen du Don] , перепливаючи протоку між Таманню і Керчю [Кегсу] і піднімаючись по лиману аж до річки Міусу [Mius] *(на думку В. Антоновича і К. Мельник, Боплан плутає р. Міус з р. Кальміус, яка впадає в Азовське море) доти, доки вона сплавна для човнів. Від її верхів'я до верхів'я Тачаводи [Taczawoda] *(р. Вовча Вода, тепер р. Вовча, ліва притока Сіверського Дінця) лише 1 льє, а Тачавода тече у Самару [Samare], котра в свою чергу впадає у Дніпро на відстані 1 льє вище Кодака [Kudak], як це видно на карті. Але козаки цим шляхом повертаються рідко, бо це задовга дорога до Запорожжя. Іноді вони використовують цей шлях, вибираючись у морський похід, коли вихід із Борисфена стережуть, щоб не дати їм вийти, великі сили, або ж у них є не більше 20—25 човнів.

Коли галери натрапляють на них у [відкритому] морі посеред дня, то завдають їм великої шкоди своїми гарматами, розполохуючи, немов шпаків, і немало човнів іде на дно. Приголомшені козаки, кому вдалося врятуватись, швидко утікають навсібіч, куди лиш можуть. Але коли вони самі йдуть на бій з галерами, то лишаються на своїх лавах, прикріпивши весла до кочетів перев'яззю з лози. Поки одні стріляють з рушниць, їхні товариші набивають і подають їм інші, уже набиті, щоб знову стріляти, і таким чином ведуть вогонь безперервно і дуже влучно. Галера може зав'язати бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди. У таких сутичках вони завжди втрачають до двох третин своїх людей. Рідко коли трапляється, щоб повернулася половина команди, зате привозять багату здобич, як-от: іспанські реали, арабські цехини, килими, парчу, бавовняні і шовкові тканини, інші цінні товари. Ось з чого живуть козаки і такі, [власне,] у них прибутки, бо якщо йдеться про працю, то вони не знають іншого, як тільки пити та гуляти зі своїми товаришами після повернення *(Боплан вступає тут у суперечність зі своїм же описом ремесел і промислів, якими займаються козаки)."

***

Поринувши в опис тогочасної України, де Гійом Левассер де Боплан барвисто розповідає про боротьбу запорозьких козаків проти османів, татар, конфлікти і війни з правлячою елітою Речі Посполитої, способах ведення війни з ворогом. 

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"