Радянсько-фінська війна
Вранці 30 листопада 1939 року без попередження Червона армія почала обстріл фінської території, силами чотирьох армій перейшла кордон на фронті від Балтійського до Баренцевого моря і здійснили авіаналіт на Гельсинкі. Війна, яку керівництво СРСР намагалось подати міжнародній спільноті як внутрішній фінський конфлікт, завершилась через понад три місяці поразкою Фінляндії, змушеній піти на значні територіальні поступки.
Перша радянсько-фінська війна завершилась у 1920 році укладенням Тартуського договору, за яким більшовицька Росія серед іншого визнала кордоном з Фінляндією давній митний рубіж часів Російської імперії з Великим князівством Фінляндським, втратила незамерзаючий порт Петсамо у Заполяр'ї і вихід у міжнародні води Фінською затокою. Попри мирну угоду стосунки між державами залишились напруженими — фінський уряд закривав очі на добровольців, що у 1921-22 роках брали участь в повстанні у Біломорській Карелії, а більшовики всіляко підтримували фінських комуністів у спробах реваншу, зокрема під час т. зв. «Свинячого заколоту» 1922 року на півночі Фінляндії. Лише 21 січня 1932 року СРСР і Фінляндія уклали трирічний «Договір про ненапад і про мирне врегулювання конфліктів», який згодом подовжили до 31 грудня 1945 року.
Тим не менш, надій на повернення СРСР до кордонів колишньої царської Росії радянське керівництво не полишило і, все ще продовжуючи називати уряд Фінляндії «реакційно-фашистською клікою», в 1938 році ініціювало з ним таємні перемовини. Намагаючись шантажувати потенційною війною з Німеччиною, під час якої СРСР «піде назустріч ворогу» територією нейтральної Фінляндії, радянський представник запропонував передати чи здати в оренду ряд островів у Фінській затоці поблизу Ленінграда. Два місяці безрезультатних переговорів завершились офіційною нотою Фінляндії, якою вона відхилила можливість надання дозволу на розміщення іноземних військ на своїй території.
У відповідь СРСР вже офіційно повторив свої пропозиції, які доповнив вимогоюю надати право на розміщення військових баз на Аландських островах і острові Суурсаарі у центрі Фінської затоки. 8 березня 1939 року Фінляндія їх теж категорично відхилила, після чого СРСР вдався до другої спроби провести таємні переговори, які також успіху не мали. Уклавши у серпні з Німеччиною «Договір про ненапад», секретним протоколом до якого Фінляндія була віднесена до радянської зони впливу, у вересні, вже після початку Другої світової війни, нарком закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов запросив фінляндську делегацію до Москви на переговори «щодо конкретних питань» двосторонніх відносин.
Перемовини почались 12 жовтня і проходили у три раунди. З фінського боку їх вів посол у Швеції Юго Паасіківі, з радянського — здебільшого Йосиф Сталін, що бувало вкрай рідко. Тим не менш і йому бажаного результату досягти не вдалось: посилаючись на проголошений нейтралітет, фінська делегація категорично відмовилась від укладення пакту про взаємодопомогу і відхилила можливість розміщення радянських військових баз на демілітаризованих Тартуською угодою островах чи півострові Ханко біля Гельсінкі. Єдине питання, де Фінляндія була готова йти на компроміс, це запропонований СРСР обмін територіями, та й то не на частину Карельського перешийку, що на підступах до Ленінграда, а лиш на деякі острови у Балтійському морі; фінською стороною не виключалась і можливість їх здачі у довгострокову оренду.
«Нам доведеться воювати з Фінляндією» — заявив Сталін на воєнраді у день від'їзду Юго Паасіківі 13 листопада. Через чотири дні завершилась концентрація військ Ленінградського воєнного округу і підпорядкованого йому Балтійського флоту, що велась вже другий тиждень. 21 листопада їм була поставлена задача: «у стислі терміни здійснити розгром сухопутних і морських сил супротивника». На її виконання відводилось три тижні.
Приводом для початку війни став інсценований радянською стороною конфлікт щодо подій у селищі Майніла, де нібито 26 листопада в результаті артилерійського обстрілу з фінської території було вбито чотирьох і поранено вісьмох червоноармійців. Того ж дня наркомат закордонних справ СРСР звернувся з нотою протесту до уряду Фінляндії і зажадав відводу військ на 20-25 км від кордону. Зустрічні пропозиції провести спільне розслідування Майнільського інциденту та почати «переговори щодо взаємного відведення військ на певну відстань від кордону» були відхилені, і 28 листопада СРСР заявив про денонсацію Тартуського мирного договору і Договору про ненапад. Ще через день СРСР відкликав з Фінляндії своїх дипломатичних представників.
Так і не оголосивши війну, о 6-50 ранку 30 листопада 1939 року радянська артилерія розпочала обстріл фінської території, і о 8-й чотири радянські армії — 21 дивізія, чисельністю 426 тисяч чоловік, підтримувані 2289 танками, 2446 літаками і 2876 артилерійськими системами, почали перехід кордону на фронті від Балтійського до Баренцевого моря. Цього ж дня радянська авіація здійснила 16 авіанальотів на фінські міста й двічі — бомбардування Хельсинкі.
О 13-30 президет Фінляндії Кьєсті Калліо зачитав рішення парламенту про оголошення війни СРСР.
Верховним головнокомандувачем фінської армії було призначено фельдмаршала Карла Маннергейма, зусиллями якого на посту голови Комітету оборони Фінляндії лише в червні почалась модернізація захисної «лінії Енкеля» на Карельскому перешийку.
1 грудня у захопленому Червоною армією містечку Терійокі (нині Зеленогорськ Ленінградської області РФ) було проголошено створення Фінляндської Демократичної Республіки на чолі з членом виконкому Комінтерну Отто Віллє Куусіненом. Як глава уряду і міністр закордонних справ наступного дня він підписав у Москві «Договір про взаємодопомогу та дружбу» з Радянським Союзом, яким задовільнялись усі вимоги, раніше відхилені Гельсинкі. На нього посилався нарком Молотов 4 грудня у телеграмі Генеральному секретарю Ліги націй, стверджуючи, що «Радянський Союз не перебуває у стані війни з Фінляндією і не загрожує війною фінляндському народові», а докладає зусилля, щоб «якомога швидше ліквідувати небезпечний осередок війни, створений у Фінляндії її колишніми правителями», які «не є чинними представниками фінського народу».
Попри заперечення Молотова, спроба подати радянську агресію як війну між «червоними» і «білими» фінами не вдалась, і 14 грудня СРСР був виключений з Ліги націй.
На цей час війна вже виявила радянську недооцінку військового потенціалу Фінляндії, обмежені можливості Червоної армії вести бойові дії в зимових умовах та огріхи в підготовці її кадрового складу. Незважаючи на те, що двадцять одній дивізії РККА протистояло лише шість фінських, один армійський корпус і військова група з числа білогвардійців, прикордонників і резервістів загальною чисельністю до 250 тисяч військових, які мали на озброєнні тільки 32 танки і 114 літаків, Червоною армією було провалено наступ на усіх чотирьох напрямках удару — в Лапландії, Східній і Ладозькій Карелії та Карельському перешийку.
РККА не вдалось розрізати Фінляндію навпіл ударом в напрямку міста Оулу на узбережжі Ботнічної затоки, де планувалось провести парад переможців. Більше того, маневруючи між озерами біля прикордонного Суомуссалмі, дві стрілецькі дивізії 9-й армії потрапили в оточення значно меншими силами супротивника: 163-я — батальйоном, 44-а — двома ротами 9-ї фінської дивізії полковника Ялмара Сііласвуо. Вирватись вдалось, кинувши усе важке озброєння, і ціною втрати третини особового складу 44-ї дивізії і повного знищення 163-ї, яке завершилось 7 січня 1940 року.
Провалився і радянський наступ на головному напрямі — Карельському перешийку, де РККА з двох спроб не змогла подолати т. зв. «лінію Маннергейма», й була змушена перейти до оборони під час контратаки корпусу генерал-лейтенанта Гуго Естермана.
У Червоній армії пройшли показові розстріли перед строєм вищих командирів, які не справились з поставленими задачами, від командування Ленінградським воєнним округом було усунуто командарма 2-го рангу Кирила Мерецкова, заміненого на командарма 1-го рангу Семена Тимошенка, а загальне керівництво Північно-Західним фронтом поклали на наркома оборони Климента Ворошилова.
Переломним у Радянсько-фінській війні став лютий 1940 року, коли, підтягнувши резерви, після двох тижнів масованого наступу трьома арміями РККА проти фінських дивізії і армійського корпусу вдалось змусити їх відступити за останню лінію оборони. 1 березня почалась битва за стратегічно важливе місто Вііпурі (нині Виборг, РФ).
На цей час керівництво Фінляндії вичерпало усі можливості у пошуку міжнародної підтримки. Крім постачання зброї, яке і Великобританією і Німеччиною, що перебували у стані війни між собою, велось, щоб уникнути звинувачень з боку СРСР, здебільшого через нейтральну Швецію, невеликих загонів добровольців і моральної підтримки Скандинавських країн, Данії і США, розраховувати було ні на кого.
Лише на початку березня, коли постала небезпека німецької окупації Норвегії, Великобританія і Франція запропонували Фінляндії провести консультації щодо воєнного співробітництва. Але певності у їх сприятливому результаті фінський уряд не мав, то ж ініціював мирні переговори з СРСР. Вони почались 7 березня у Москві і завершились укладенням 12 березня об 11-00 відповідної угоди: СРСР отримав повний контроль над Ладозькою Карелією з містом Виборг включно, півостровом Рибачий біля Мурманська, частиною території у Східній Карелії і чотирма островами у Фінській затоці та право розмістити воєнно-морську базу на взятому у 30-літню оренду півострові Ханко.
Вогонь планувалось припинити рівно через добу, однак всупереч домовленостям ополудні наступного дня Червона армія несподівано розпочала штурм Виборга, у який увірвалась надвечір 13 березня.
Як відзначив згодом Сталін, «війна закінчилась через 3 місяця і 12 днів, тільки тому що наша армія добре попрацювала»: СРСР втратив понад 182 тисячі чоловік убитими, померлими від ран та пропалими безвісті, 265 тисяч пораненими і 5 тисяч полоненими.
Втрати Фінляндії склали майже 26 тисяч загиблими, 44 тисячі пораненими і біля тисячі полоненими, 12% території, з яких довелось переселяти понад 430 тисяч цивільних мешканців.
Паризьким мирним договором 1947 року, який підвів підсумки Другої світової війни, було підтверджено територіальні втрати Фінляндії у війні, яку у ній називають «Зимовою» чи «Вітчизняною».
Коментарі
Дописати коментар