У плеяді авторів Розстріляного Відродження Михайль Семенко – постать у культурі, яка збуджувала та продовжує збуджувати не тільки поціновувачів модерної естетики, а цілі епохи. Семенко є автором не лише образів і поезій, але організацій. Таких, як “Аспанфут” (“Асоціація панфутуристів”) або “Нова генерація”.
Уплив скандального митця, у житті якого шлейф провокації та гармидеру часто підмінював висновки про його мистецтво (сучасники нерідко не могли пригадати Семенкових віршів), такий значний, що, ніби на противагу естетиці його “генерації”, в Івано-Франківську в середині 1990-х мало виникнути мистецьке угруповання “Нова дегенерація”. Семенко “проповідував” “смерть мистецтва”. А ми, митці які жили й творили, майже через сторіччя по Михайлю, прогулюючись із канадським редактором Адріяном Івахівим вночі Андріївським узвозом говорили про смерть видавничої літератури і літератури зокрема в звичних формах.
Гортаючи журнал “Термінус”, в якому світлини вже більше не слугували як звичні ілюстрації до віршів, а становили повнозначну частину від літературного тла. Як і Михайль Семенко, який відчував народження чогось, якогось можливо нового відношення до функцій літератури та її природи, ми були не далекі від істини. Як й у разі з панфутуристом, ми прогадали: література зберегла свої “канонічні” обриси, жанри та методики навіть у ХХІ сторіччі. Та щось все-таки змінилося: настала ера світової мережі Інтернет, і гідність, якість та сакральність текстів, що творилися “на віки” змінилися, деградувавши (вирісши?) до рівня звичайної привітальної есемески.
Щось схоже трапилося і в мистецтві Михайля Семенка, і з самим Семенком: народжений творити видатну ліричну поезію штибу Тичини, він, усотавши дух часу та його конфлікту, став співцем панфутуристичного пошуку нової форми штибу російського панфутуризму Ігоря Сєверянина. Унаслідок футуризм Михайля не такий плакатний, як і Володимира Маяковського, але й не такий первинно-оригінальний.
Під вірші й унаслідок віршів Михайля Семенка не саджали до в’язниць і не розстрілювали так масово. Талант Семенка, як сталося з фінським футуристичним генієм Ігоря Сєверянина, не виродився до самолюбування. Та Семенкові вірші, як і його образ “П’єро Закоханого” та “П’єро, що мертвопетлює” не змогли уникнути шарму жалю, плачу, неспокою від втрати епохи до 1917-го, епохи шляхетності та чистоти, за якою заплакав і проплакав усе життя співак Вертинський.
П’єро кохає
Я мовчу
До тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь
Я смутний
Я смутний
Я смутний
Бо щось душу стиска мов кошмар навісний
Я веселий
Бо в смутку є пелюст невмерлий
Я не хочу буть листом осінньо-зотлілим
Не хочу про зиму зітхать восени
Хочу бути смілим
І жду весни
Хочу буть в парку і милій читати Верлена
Хочу кружляти я з нею у парі в юрмі
Багнесь ноктюрнів Шопена
Душу її зрозуміть
Хочу заплющити очі тісніше тісніше
Душу свою відчувати струнніше струнніше
Я люблю
Я люблю
Я люблю
Я мовчу
І до тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Що чую — я в душу до тебе віллю
Я признаюсь.
IX. 1916. Владивосток
Вертинський: Шкода, що співаю російською. Мені треба співати українською
Коли Микола Бажан, учень Семенка, який зрікся не тільки футуризму, написав, що український читач був позбавлений можливості знайомитися з творчістю Семенка “кілька десятиріч”, він, звісно, дещо злукавив. Від доби шукацького “кверофутуризму” Михайля Семенка до публікації його програмних віршів владивостоцького періоду (1916 рік) 1985-го, коли Михайля Семенка повернули українцям, минуло майже сім десятиріч. Саме стільки євреї поверталися свого часу до Землі Обітованої. Стільки ж часу, сім десятиріч, потрібно було, щоб упав на колінця Радянський Союз. 70 років мовчання – майже достатньо, щоб поета забули. Але не в Україні, такій багатій на співців, романтичних поетів і кобзарів, але такій бідній на твори воєнного романтизму.
Футуризм Михайла Семенка дійсно войовничий: Михайло Васильович шукає позамистецьких форм мистецтва, тоді як публіка та звичайна мистецька братія воліє творити літературу цілком зрозумілу й канонічну. Таку, якою б легко наповнювалися безрозмірні бурдюки з вином етнографічної культури, а не молоді, непідвладні реєстру та запам’ятовуванню молекули, які б ці бурдюки розривали.
Дивно: модернізм Томаса Стернза Еліота, як і футуризм абсолютно заідеологізованого Маяковського – завжди “ходовий” крам світового значення, з якого виростає і якого не цурається (хоча б на рівні епіграфів, якщо не канонізацій) кожна національна культура. Син містечкової письменниці Марії Проскурівни, ще один митець із Полтавщини в українській літературі Михайль Семенко не запосів на власній місця ні червоного пророка, ні менеджера національного літераторного дискурсу.
З одного боку – голод на Семенка, з іншого, коли він повертається, – нерозуміння. Тобто місце в підручнику – “так”, але дискурс Семенка так і не виявився підхоплений літературними правнуками. У нашій літературі в покійників не вчаться, їх воліють розглядати або як конкурентів, або як етнографічно-культурну рідкість. На кшталт пав, яких не їдять у нас як курей, а проте цілком допускають до участі в житті та діяльності зоопарків.
Михайль Семенко, який через призов до Владивостоку уникнув участі в Першій світовій і якого ледь не розстріляли денікінці 1918-го, але розстріляли “свої” пролетарі 1937-го. Семенко, який перетнув сотню тисяч кілометрів, подорожуючи залізницею до Тихого океану та до китайського Харбіну, і для якого насправді віддалі, простори, часи й нації не мали жодного значення в порівнянні з “чистим футуром” майбутнього, певно, назавжди лишиться у чомусь загадкою. І її прикмети, як і Семенкову поезію, доведеться розгадувати (і штудії довкола неї вигадувати) вже наступним поколінням креативних мистців.
Мені чомусь міркується, що Михайло Васильович радо вітав би еру Інтернету, легко вписався б у неї і навіть вигадав би задля поточних потреб мистецтва якийсь новий, незнаний і вже позаінтернетний і вже позачасопростір. Для нас же, тих, чия юність, як і Семенкова, збіглася з революціями та черговими переформатуваннями світу дивовижний кверофутурист, що народився в останній день року, 31 грудня 1892-го, назавжди залишиться кондуктором. Ось він сидить із червоним ліхтарем на сходинці останнього вагону, що відходить у наступне тисячоліття, невсипний, і пророкує. Сучасникам і нащадкам. Про поезію майбутнього, мріючи невідь про які проєкти, “вдивляючись в сутінь”. У якій насправді зачаїлася і життя майбутнього (футур) і небезпека зіткнення з ним. А чи те, що очікує нас у подвійні 2020-ті не є ота “рухлива прірва майбутнього”, га? Та весь цей потяг везе товари та культурні наповнення, необхідні, щоб вижити всім цим цивілізаціям, які для Поета насправді завжди були не більш ніж ілюзія.
“Я не из кацапов-разинь”: Маяковський і Україна
Кондуктор
Багнеться бути
Кондуктором на товаровому потязі
В похмуру ніч
Темну ніч
Осінню дощову
Сидіти на тормозі
У кожусі
Зігнувшись і скупчившись
Дивитись у прірву рухливу.
Про дні що минули
Що в серці зосталися
Ясними плямами
Про образи згадні
Заснулі у грудях навіки
Навіки
Мріять
Мріять
Вдивляючись в сутінь.
X. 1916. Владивосток
Коментарі
Дописати коментар