Меланхолійний бунтівник, найзагадковіша "квітка зла": ким був Богдан-Ігор Антонич, лемко, який обрав українство
"Захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля", — писав про себе Богдан-Ігор Антонич, один із найзагадковіших українських письменників початку ХХ століття. Філософ-модерніст, язичник і християнин у поезії, екзальтований співець життя у передчутті катастрофи — спроби розібратися у біографії Антонича спричиняють ще більше містифікацій навколо його особи.
Богдан-Ігор Антонич прожив усього лише 27 років, потрапивши до сумнозвісного "клубу 27" ще до його створення. Але навіть за цей короткий час він із "моцартівською філігранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет", — говорить письменник Іван Малкович.
Лемківське дитинство: чому Богдан-Ігор — Кіт
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця на Лемківщині, яка тоді була частиною Австро-Угорщини, Королівства Галичини та Володимирії. Лемківщина — це етнічна українська територія, на ній проживає етнографічна група українців лемки, або, як вони називали себе раніше, русини чи руснаки. Вона розташована в Карпатах по обох схилах Бескидів, на перетині сучасної Польщі, українського Закарпаття та Словаччини.
Цікавий факт: ми могли б знати письменника під зовсім іншим прізвищем. Справжнє прізвище роду Богдана-Ігоря — Кіт, але родина змінила його перед народженням єдиного сина. Батько Богдана-Ігоря був греко-католицьким священиком, і, як згадував його гімназійний товариш, вважав, що прізвище Кіт "не було достатньо поважним для сільського священика". Отже, він записався за іменем свого батька, діда Богдана-Ігоря.
Спочатку Богдан-Ігор Антонич отримував домашню освіту, а згодом навчався у гімназії в місті Сянок, яке вважають престольним містом Лемківщини. Однокласник Антонича згадував, що "на цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української". Хоч це й були лише кілька годин на тиждень, а загалом викладання вели польською.
Згодом майбутній письменник вступає до Львівського університету Яна Казимира (сьогодні ЛНУ імені Франка), де навчався на філософському факультеті — на польській філології. Тоді університет не мав відділу україністики, але студенти самі створили гурток україністів, де Антонич починає наполегливо досліджувати українську мову.
Свідомо обрав українство
Богдан-Ігор Антонич в юності перебував у польському оточенні, тож його перші вірші були написані польською. За походженням лемко, Антонич був "з тих, хто вибирав собі культуру", підкреслює літературознавець Євгеній Стасіневич.
"Антонич насправді легко міг піти в польську культуру. Українська мова в нього набута, в сім'ї говорили по-різному, але українську він собі ставив сам. Про це говорить Лідія Стефановська, що його часто конструкції є літературними, вони продумані і вивірені, але з точки зору тогочасної граматики вони можуть бути неправильними, так не писали. Це видає в ньому людину, яка набуває мову.
Він з тих, хто свідомо обирає собі національність і культуру, в якій буде працювати. Він лемок і багато думав про те, щоб емігрувати в Чехію, і можливо, він би так і зробив, якби життя склалося по-іншому. Але він вибирає українську культуру".
Письменниця Ірина Вільде, подруга Антонича, яка відвідувала разом з ним гурток україністики, згадувала, що спочатку вона подумала, що Антонич — поляк, який намагається кавалерувати до дівчат-українок:
"Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (незвідані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним» до нас, українок. З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич — лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір'я до нового товариша".
Кохання Богдана-Ігоря Антонича
До речі про залицяння — своїй коханій дівчині Ользі Олійник Богдан-Ігор присвячував вірші, зокрема зі знаменитої збірки "Зелена Евангелія". Вони познайомилися на одному з літературних вечорів і після кількох років стосунків планували одружитися. Утім, передчасна смерть нареченого завадила цим планам.
Характер письменника й міф про нього, який став більшим за біографію
"Не вмію писати віршів, сміюся з правил і вимог. Для мене поетику складає сам Бог", — писав Антонич, а також: "Велика простота — найвища досконалість".
Якою ж людиною був Богдан-Ігор Антонич? Чимало дослідників погоджуються з думкою, що його важко уявити реальною людиною: його біографія достатньо добре досліджена, але через недовге життя вона містить дуже мало фактів.
"Все елегантно по-модньому одягнений в ясних костюмах. Був середнього росту, синьоокий, темноволосий і короткозорий. Ходив в окулярах, — описувала Антонича сучасниця Катерина Матейко. — Був лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів, держався вбільшості одиноко, самітньо й на самостійно бути собою! Любив спів, хоча сам не співав. Пісні любив сумні, журливі".
Сам Антонич став великим міфом, це можна сказати напевне. Про його характер і вподобання говорять діаметрально протилежні речі — можливо, саме тому, що взоруються на його поезію. То чи був він бунтівником, чи меланхоліком? Залюбленим у життя, чи тим, хто передчуває катастрофу?
Євгеній Стасіневич говорить про два варіанти прочитання постаті письменника, перший — погляд на Антонича як на кабінетного поета, який мало прожив і нічим прикметним окрім своїх текстів начебто не запам'ятався:
"Він жив у Львові у родичів, його тітонька була досить авторитарна, контролювала його життя. Він пізно знайшов собі симпатію, чотири роки з нею зустрічався, вже мав узяти шлюб, але помер. Він приїжджав періодично до себе на батьківщину, співав у хорі. Узагалі образ абсолютно не декадентський і не демонічний, якщо думати про його біографію".
І є інша, конкурентна версія, народжена серед літераторів у 1970-х роках і активно сформовована в 1990-х і 2000-х у середовищі "Бу-Ба-Бу", за якою Богдан-Ігор Антонич — така собі українська квітка зла, майже Бодлер.
"У романі Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» є глава з альтернативною біографією Антонича, де він не помирає від хвороби наприкінці недовгого життя, а коїть самогубство зі своєю коханою, і це схоже на один з його віршів. Тобто це спроба зробити з Антонича щось інше, ніж він був насправді, хороша така містифікація, якщо хочете".
"Найкраща пора писати для мене — це ранній ранок, — писав про себе Богдан-Ігор Антонич у статті "Як розуміти поезію". — Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії… В інших порах дня, при повній свідомості пишу назагал важко й багато виправляю".
А так Богдан-Ігор Антонич сказав про самого себе у поезії "Автопортрет":
"Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п'яніти?
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля".
Творчість Антонича
Уже в роки студентства Богдан-Ігор Антонич стає відомим письменником. Він заявив про себе як про талановитого поета у 1931 році, коли побачила світ перша збірка його віршів "Привітання життя". Згодом вийшло ще дві — "Три перстені" (1934) та "Книга Лева" (1936). Після смерті Антонича з його рукописної спадщини було видано ще дві книжки — "Зелена Євангелія" (1938) та "Ротації" (1938).
Незакінченими лишилися новела "Три мандоліни", роман "На тому березі" та лібрето до опери "Довбуш", яку мав написати композитор, піаніст і диригент Антін Рудницький.
Теми й образи, про які пише Богдан-Ігор Антонич — єдність живого й неживого на Землі, лемківське язичництво, філософське осмислення буття. Його візуальна поезія, багата на кольорові образи і водночас сповнена музичних асоціацій, знаменує вершинні здобутки світової модерної поезії.
Цікаво простежити тяглість в українському письменництві: Богдан-Ігор Антонич вчився на творчості Павла Тичини, Євгена Плужника, Олекси Влизька. Також знаковим для нього став переклад знаменитого вірша французького поета Артюра Рембо "П’яний корабель", який називають Біблією поетичного модернізму. Автором перекладу цієї поезії був галицький поет Василь Бобинський, центральний вірш Антоничевої збірки "Книга Лева", а саме "Балада про пророка Йону", був написаний як реакція на цей переклад "П'яного корабля".
"Він починає як модерніст з позитивною програмою: привітання життя, панрелігійність, нескінченні трансформації, перетворення природи, в які додана і фігура митця, — говорить Стасіневич, — Але він дуже швидко розганяється і стає поетом міста".
Урбаністична тематика стає ще однією провідною лінією, що характеризує творчість Антонича. Змінюється і настрій його віршів:
"Антонич дуже часто апокаліптичний, коли пише про місто, урбанний простір, він може перераховувати, каталогізувати цей простір, але потім обов'язково показує, як він руйнується або от-от зруйнується, що надходять останні часи", — продовжує Стасіневич.
Смерть Богдана-Ігоря Антонича
Не оманливим виявилося це передчуття молодого поета. Богдан-Ігор Антонич помер на двадцять восьмому році життя 6 липня 1937 року. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень перевтомлене довгою гарячкою серце не витримало.
Письменник похований у Львові на Янівському цвинтарі. За словами Стасіневича, саме Богдан-Ігор Антонич, а не Дженіс Джоплін, першим потрапляє в так званий "Клуб 27", який згодом сформується у поколінні бітників.
Після приєднання Західної України до складу УРСР творчість Антонича була під забороною — мовляв, він "аполітичний поет-містик". Інтерес до нього виник лише у 1960-х роках в українській діаспорі, а за два десятиліття і в Україні.
Модерністські тексти Антонича у наш час є конкурентними не тільки в українській літературі, а й у світовій: його продовжують досліджувати літературні критики, а міф про альтернативного, демонічного Антонича досі подразнює читацьку уяву.
Нещодавно гурт "Пиріг і Батіг" випустив альбом "Зелений" на вірші Богдана-Ігоря Антонича. "Це певний документально-музичний екскурс як у час, коли була писана ця поезія, так і в особисті роздуми автора над буттям, смертю та незнищенністю матерії. Цією збіркою прагнемо бодай на крихту занурити слухача у дивний і містичний світ Богдана-Ігоря Антонича. А загалом, за допомогою співаної поезії, намагаємося закохувати громадян в українське музичне слово", — розповідає про роботу Мар'ян Пиріг.
Коментарі
Дописати коментар