Дмитро Юрійович Загул (28. 08.1890-літо 1944)

 

Гордість України.

Дмитро Юрійович Загул (28. 08.1890-літо 1944), український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч, доби Розстріляного Відродження.

У біографії та творчості Д. Загула відбилася вся героїка та трагедія початку ХХ ст.

Д. Загул народився в с. Мілієве на Буковині у бідній родині. Його батько був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Батько Дмитра помер дуже рано. Старша сестра – Марія – навчила його читати ще до школи. Змалку було зрозуміло, що хлопчик обдарований: він рано почав складати пісеньки, гарно навчався і завдяки доброті вчителя, який сплатив його навчання, закінчив Чернівецькоу гімназію. Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф.Шиллера. Закінчив історико-філолоґічний факультет Чернівецького університету.

Літературна творчість Д. Загула розпочалася ще за часів навчання у гімназії. Перші публікації творів Д. Загули з'явилися у 1906 р.

У 1909 р. в газеті «Буковина» були надруковані вірші «Високо вгору здійму свої руки» та «Що мені із того, мила».

У 1912 р. в газеті «Нова Буковина» опубліковано цикли його поезій «Весняні мрії», «Думки», «В темряві» та «Хвилі кохання».

У 1913 р. в Чернівцях виданням газети «Нова Буковина» вийшла перша поетова книжка «Мережка» (1913).

Все своє життя Д. Загулял працював також і як перекладач. Ще навчаючись у гімназії він переклав українською мовою другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф. Шиллера.

Також він очолював творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори – В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. До їхньої поетичної творчості, крім вчителів-словесників, виявили увагу О. Маковей, О. Кобилянська, С. Яричевський, а також популярні тоді «молодомузівці».

Але війна та примусове переселення до Росії зламали життєве коло письменника.

У 1915 р. Загул втік в Україну; спочатку в Одесу, згодом переїхав до Києва.

Дебютною книжкою сам Д. Загул вважав збірку «З зелених гір» (1918). Саме завдяки їй він здобув певне літературне ім’я. Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав «вростати» в метафізичну схему символістської теорії. Критика називала такий символізм «поміркованим, прим'якшеним, і до певної міри філософічним». Збірка містить ряд біблійних переспівів Д. Загула, зокрема "З Пісні Пісень Соломона" та "Екклезіаст".

Зі встановленням радянської влади Загул стає одним із керівників літературної організації, працює в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», виступає як активний літературний критик. У 1918 р. письменник долучився до об'єднання письменників-символістів «Музагет», що стояло на позиціях чистого мистецтва.

Якщо більшість віршів збірки «З зелених гір» були написані під впливом рідного оточення (принаймні західноукраїнські мотиви звучать тут дуже виразно), то на «чужині», в Наддніпрянській Україні, поет створює збірку «в одному настрої» з досить промовистою і водночас туманною назвою - «На грані» (1919). О. Білецький назвав її однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. Численні рецензії на збірку засвідчили, що в 20-ті рр. її сприймали схвально і поважно. Філософська лірика збірки «На грані» звучить глибоко й своєрідно, подібно до символістських картин М. Чюрльоніса - «Істина», «Думка», «Похорон» тощо.

1920-ті р. стали кар'єрним злетом письменника. Він переїжджає до Києва, обіймає посаду редактора сценарного відділу «Українфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН). І «з поета романтичного, символістського перетворюється на пролетарського поета, пройшши шлях від символізму до соціалістичного реалізму.

Збірка «Наш день» (1925) засвідчила народження поета-романтика революції. Змінюються не лише ідейні обрії, проблематика, а й жанрово-стильові особливості його віршів.

У 1927 р. вийшла підсумкова збірка поезій Загули «Мотиви» (з передмовою О. Білецького). У ній поет виявив себе апологетом нової доби, передусім «Автобіографією».

Д. Загул присвячує будівництву Дніпрогесу поему «Геліополіс» (1927); пише цикл «Туга за рідним краєм» - сподіванки на близьке возз’єднання буковинців з Україною. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала із мріями. Так чи так, а після згаданої збірки окремі книжки Д. Загула уже не виходили. Він редагує альманах «Західна Україна», пише критичні статті, перекладає. Д. Загул інтерпретував українською мовою таких німецьких митців, як Гете, Шіллер, Гейне, Бехер

До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник «Поетика» (1923).

1930 р. він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського.

1933 р., як члена літературної організації «Західна Україна», Загулу звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Про подальшу долю письменника існують суперечливі відомості. За одним варантом він помер у 1930-х, за іншим - у 1940-ві рр. Смерть його підтверджена в радянських джерелах згадкою, що «помер наприкінці 30-х років».