Петро Савич Єфименко

 Гордість України.
Петро Савич Єфименко (02.09.1835-07.05.1908), український історик, етнограф, бібліограф, активний діяч українського національно-культурного руху.
П. Єфименко народився в заможній українській селянській родині в с. Великий Токмак (нині м. Токмак) Запорізької області.
Його батько, Сава Омелянович по рекрутському набору попав у солдати (добровільно пішов замість брата), проявив хоробрість в кампанії 1812 р., під Бородіном дістав кульове поранення, брав участь в захопленні Парижу. В казармі він навчився грамоті, повернувшись в рідні краї служив писарем, а пізніше отримати посаду станового пристава у Ногайську (сучасному Приморську).
Дитинство провів під Мелітополем в садибі, яку на той час придбав батько, в спілкуванні з українськими підлітками-пастухами. Семи років почав навчання в сільській школі, деякий час нвчався у Сімферополі, потім у Катеринославській гімназії.
Вищу освіту здобував на юридичному факультеті у Харківському (з 1855 р. до виключення в 1858 р.) та Московському університетах (1858–1859).
У 6-му класі, під впливом прочитаного Шевченківського «Кобзаря» П. Єфименко став прибічником української національної свідомості. Студентом, під впливом харківського професора, поета, етнографа А. Метлинського, почав цікавитись українською етнографією, мовознавством і фольклористикою.
У 1859 р. П. Єфименко на Півдні України вів етнографічні спостереження, записував зразки фольклору (українських казок, поговірок, прикмет). Того ж року опублікував «Памятки украинской народной словесности».
За українофільську і «сепаратистську» діяльність у лютому 1860 р. був заарештований. Перебував на десятирічному засланні в Пермській (міста Перм і Красноуфімськ) губернії, в Архангельській губернії.
Навіть у таких умовах, завдяки негласному співчутливому ставленню з боку архангельського цивільного губернатора, українського історика, статистика, етнографа, дослідника Полтавщини М. Арандаренка, продовжував займатись українознавчими студіями.
П. С. Єфименко повернув із небуття останнього кошового отамана Запорізької Січі, легендарного Петра Калнишевського.
Влітку 1862 р., перебуваючи на засланні у Карелії, він почув розповідь місцевого мешканця про отамана казаків. Розпочавши 1863 р. цілеспрямовані пошуки, Єфименко виявив у архіві Архангельської губернської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Згодом він розшукав на Соловецьких островах надмогильну плиту П. Калнишевського. А у 1875 р. оприлюднив статтю «Калнишевский, последний кошевой Запорожской Сечи. 1691–1803».
Як етнограф вивчав фольклор, історію промислів, вірувань, статистику та звичаєве право народів Північної Росії.
Публікував свої розвідки в «Черниговском листке» (1861-1863), який видавав Л. Глібов, першому українському журналі «Основа» в Санкт-Петербурзі (1862), «Архангельских губернских ведомостях» (1865-1871), зокрема статті «О малороссиянах в Оренбургской губернии» (1861), «По поводу заметки г. Левченка “О русинской терминологии”» (1862).
Видав «Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии» (1869), «Материалы по этнографии русского населения Архангельской губернии» (ч. 1–2. 1877–1878 рр.) та інші праці.
Після відбуття покарання жив у Чернігові та Харкові. Відшукав у Чернігові та перевіз до Харкова цінний архів Малоросійської колегії, що став основою створення історичного архіву при Історико-філологічному товаристві Харківського університету, в якому був одним із найбільш діяльних членів, товаришував з Д. Багалієм та іншими відомими вченими.
У 1884-1887 pp. керував виданням «Харківського календаря», в якому багато уваги було приділено краєзнавчо-етнографічним та економічним проблемам.
Багато займався літературною і науковою роботою. Розробив низку наукових програм для збирання матеріалів з етнографії і економіки, зокрема про народні забобони і повір’я українців (1866), общинне землеволодіння (1878), селянське господарювання (1887), побут селян (1891); на замовлення Російського географічного товариства – програму з питань звичаєвого права. Видав «Сборник малороссийских заклинаний» (1874) – одну з кращих збірок українського фольклору.
У статті «До питання про українське народництво», опублікованій 1906 р. під псевдонімом Петро Одинець, піддав критиці марксистське вчення.
Одним з основних напрямів наукової діяльності П. Єфименка була бібліографія.
П. Єфименко виступив з пропозицією щодо складання повної бібліографії української літератури. Згодом у журналі він порушив питання про необхідність започаткування в Україні краєзнавчих біографічних досліджень із використанням елементів біобібліографії. Серед бібліографічних праць: «Указатель источников для изучения Малороссийского края» О. Лазаревського, «Украинская литературная летопись» та ін.
А. Єименко був одружений з Олександрою Яківною Ставровською, яка походила з родини службовця миколаївської епохи, працювала вчителькою, брала участь в науковій роботі під проводом свого чоловіка, стала відомим істориком, була першою в Російській імперії жінкою, що здобула в цій галузі професорське звання. Найбільш відомий її твір – «История украинского народа» (1906).
Петро Савич та Олександра Яківна мали п’ятьох дітей – Тараса, Петра, Олександру, Віру та Тетяну.
Тарас став юристом, працював у Народному комісаріаті юстиції СССР, 1925 р. видав в Харькові книгу з юридичних питань.
Віра та Олександра померли після тяжкої хвороби.
Тетяна (1890-1918) вивчала єгиптологію, була відомим поетом, з 1910 р. друкувалась в «Русском богатстве», випустила збірку віршів (1915). Разом з матір’ю трагічно загинула під час громадянської війни. Найбільш відомий другий син Петра Савича – Петро Петрович Єфименко – видатний дослідник первісного суспільства, академік, директор Інституту археології АН України.