17 серпня 1245 в битві під Ярославом над річкою Сян війська князя Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, мадярів і ляхів, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством. Ця битва була однією з найбільших в історії України-Руси XIII століття.
У війську Ростислава Михайловича власними відділами командували мадярський бан Фільнєй, сандомирський воєвода Флоріян Войцєхович, галицький боярин Володислав Юрійович (його, скоріш за все, безпідставно ототожнюють з керівником боярської опозиції часів юності Данила Галицького Володиславом Кормильчичем).
В 1241 частина галицьких бояр на чолі з лідером промадярської партії Володиславом Кормильчичем, скориставшись з ослаблення Галицько-Волинського князівства після монгольської навали, виступила проти князя, намагаючись посадити на престол у Галичі Ростислава Михайловича, далекого родича галицьких Ростиславичів, племінника Данила Романовича.
У 1245 Ростислав звернувся по допомогу до мадярського короля Бели IV, який був йому зятем, і краківського князя Болєслава V Сором'язливого, дружина якого була донькою Бели IV, як і дружина Ростислава; мадярщина віддавна мала претензії на Галичину, а ляхи ворогували з Данилом і його батьком Романом, тому обидві сторони охоче надали свої війська. Заручившись підтримкою іноземців і галицької боярської опозиції, Ростислав вдерся в Галичину й обложив місто Ярослава.
Ярослав мав велику залогу і добрі укріплення, тому Ростислав відступив від нього і захопив за допомоги лицарів Флоріяна Войцєховича сусідній Перемишль. Зібравши тамтешніх жителів і зброю, він повернувся до Ярослава і спорудив неподалік приставні форти. Коли Ростислав готував каменеметну артилерію для взяття міста, залога виступила з нього і дала бій перед стінами. Проте вилазка була невдалою — городяни зазнали поразки і змушені були повернулись за мури. Це додало впевненості Ростиславу. «Літопис руський» так передає його слова:
« Якби я навідав де Данила й Василька — поїхав би на них. Навіть би з десятком воїв я поїхав би на них. »
Упевнений у своїй перемозі, юний племінник Данила навіть влаштував під стінами обложеного міста лицарський турнір. Він особисто взяв участь у іграх, діставши вивих плеча у двобої.
Довідавшись про прихід Ростислава з мадярсько-польською армією в Галичину, Данило і Василько Романовичі негайно почали збирати народне ополчення — «воїв» та вислали послів до своїх союзників — литовського князя Міндовґа I і мазовецького князя Конрада І по допомогу. Проте за браком часу Романовичі вирушили з Волині негайно, у супроводі лише половецьких загонів.
Виславши авангард під командуванням двірського Андрія з завданням розвідати стан противника і повідомити містян, що їх незабаром буде врятовано, Романовичі швидким маршем підійшли під Ярослав.
Коли війська Данила і Василька перейшли Сян, Ростислав отримав повідомлення про їх наближення. Він вивів проти них свої війська з «руси, угрів і ляхів», а біля міста залишив заслон з піхоти, аби убезпечити військо з тилу від вилазок залоги і захистити обложну артилерію.
Сили сторін обчислити непросто — битва була масштабною за мірками Середньовіччя, у ній брали участь декілька тисяч важкоозброєних дружинників-лицарів з боку Романовичів (Леонтій Войтович вважає, що Данило взагалі міг виставити до 3 000 дружинників, плюс дружини Василька, белзького князя, а також піші вої й легкокінні половці, про яких згадує літопис. Загальну мобілізаційну спроможність земель Данила Войтович оцінює в 30 000 піших і кінних воїнів, але зрозуміло, що лише якась частина з цього числа опинились під Ярославом), не меншою була кількість професійних воїнів з боку Ростислава і його союзників; намагання ж Данила заручитись підтримкою союзників свідчить, що війська були порівнянні за чисельністю, і Данило, як мудрий полководець, мав намір звести ризик поразки у вирішальній битві до мінімуму.
Основу обох ратей становили важкоозброєні кіннотники-дружинники — такий собі східньоевропейський варіянт лицарської кінноти. Добре захищені кольчугами, або пластинчатими, лускоподібними обладунками, верхи на частково захищених бойовими обладунками чи попонами конях, руські, мадярські, польські лицарі були насамперед грізними бійцями-списоносцями, що мали ще й мечі, шаблі, булави та іншу зброю ближнього бою. Від їхньої витримки й індивідуальної майстерності у кінних сутичках і залежала доля бою. Важливу функцію виконували також легкі кіннотники-стрільці, озброєні луками та шаблями, яких завжди було чимало в руському війську.
Під Ярославом Данило мав чималий загін половців, які виконували роль авангарду для прикриття розгортання основних сил. Солідною була й роль традиційної «лінійної» піхоти з числа мешканців міст, що загалом рідко у XIII ст. могла протистояти в польовій битві лицарям (відомі хіба що окремі випадки з історії Шотландії, Фландрії та Північної Італії, а трохи пізніше — Швайцарії), стійкість якої вже прогриміла на всю Европу за сім років до того, у березні 1238, ставши вирішальним чинником перемоги русинів під Дорогичином.
Піхотинці Данила були насамперед списоносцями, арбалетниками й стрільцями з луків, так само як і вої суперника галицького князя, проте їхня піхота залишилась на облозі Ярослава й участі в битві не брала.
Військо поділялось на полки (під Ярославом у Данила було п'ять полків — його власний, полки Василька, Лева Даниловича і двірського Андрія, а також полк белзького князя Всеволода Олександровича), а полки — на «стяги», що складались з власне княжих дружинників та «списів» (загонів) його васалів. Важливою була роль прапорів — їх падіння нерідко означало поразку сторони, що втратила прапор.
Загроза втрати важливого міста змусила Данила діяти надзвичайно рішуче. Перейшовши Сян і вишикувавши полки, вранці 17 серпня він розпочав бій стрімкою атакою. За логікою княжих часів, під орудою Данила було чоло (центр), за Васильком — також вельми престижне праве крило, за Левом — ліве, авангардом командував Андрій (Микола Котляр подає дещо дивні спроби реконструкції битви, зі складною рокіровкою частин Андрія і князя Данила); полк белзького князя Всеволода Олександровича був «засадним». Його вороги теж мали розчленований бойовий порядок. У центрі був полк Ростислава, бо йому, як формальному головнокомандувачу, личило стояти лише в одному місці — навпроти князя, якому кинуто виклик, тобто навпроти свого дядька, Данила, ліворуч — ляхи Флоріяна Войцєховича, бо з ними бився Василько. Праве крило складали галицькі бояри-вигнанці. Досвідчений Фільнєй очолював резерв — засадний полк, сподіваючись, що гарячі русичі швидко вимотаються в результаті нестримного наступу, і настане слушний час для вирішального удару.
Першим у бій вступив авангард Данила на чолі з Андрієм — коли Ростислав з галицькими боярами рушив на полки Данила і перетнув глибокий яр, він був зненацька атакований передовими загонами Андрія разом з половцями. Сутичка була жорстокою й затятою, у колотнечі бою частина Андрієвих сил відступила до Сяну, незважаючи на підмогу 20 боярських підрозділів Данила. Сам двірський стримував натиск ворога зі своєю особистою дружиною.
«Галицько-Волинський літопис»:
« Ростислав, отож, виладнавшись до бою, перейшов глибокий яр,— він бо йшов супроти Данилового полку,— але Андрій-двірський постарався, щоб він не зітнувся з Даниловим полком. Прискоривши хід, Андрій зітнувся з військом Ростиславовим кріпко: списи так ламалися об броню, наче це були удари грому, і з обох же сторін многі, упавши з коней, померли, а інші поранені були сильними ударами списів. Данило тоді послав на поміч йому, Андрієві, двадцять вибраних мужів. І хоча боярин Василій Глібович і князі Всеволод Олександрович та Мстислав Глібович, не маючи змоги помогти Андрієві, побігли обидва назад до Сяну, але Андрій, що зостався з невеликою дружиною, в'їжджаючи, кріпко боровся з ними. »
Тим часом волиняки Василька на своєму крилі насмерть зчепилися з польськими лицарями Флоріяна Войцєховича, що йшли, співаючи традиційну «Богуродзіцу», і хід бою тут довго лишався хитким.
Між тим, Данило розгледів, що ворожий резерв — засадний полк на чолі з ненависном йому Фільнеєм — зосереджено позаду ростиславових частин, тож він з частиною війська, кількома боярами і сином Левом прорвався крізь вороже чоло і вдарив на мадярів. Це, мабуть, нагадувало відомий епізод вирішальної битви війни Троянд — битви при Босворті (1485), коли Річард III, побачивши скрутне положення свого війська, кинувся разом з лицарями особистої охорони на оточення претендента, майбутнього Генріха VII, і мало не переламав хід битви й історії Англії на свою користь. Темперамент князя Данила дає усі підстави припустити щось подібне — попри величезний ризик, володар Руси схопився на списах з охороною Фільнєя, мало не втрапивши до нього в полон, але його врятувала атака Лева Даниловича, котрий, захищаючи батька, збив і поранив ворожого воєводу списом. Повторна атака лицарів і воїв Данила розкидала мадярський полк, а Фільнєй кинувся навтьоки.
Тріумфуючи, Данило роздер мадярську хоругву навпіл, що деморалізувало військо Ростислава, який на той момент вже вважав себе переможцем. Побачивши, що мадяри побігли, Ростислав також повернув навтікача.
Втеча ворога ще не могла цілком задовільнити князя — незрозумілою лишалась доля бою на крилі Василька. Проте і там Романовичам того дня посміхнулось військове щастя — Василько, особисто очоливши вирішальну атаку, змусив ляхів до відступу, який швидко перетворився на панічну втечу.
«Літопис руський»:
« І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, «кєрліш» співаючи, і сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю, воєводу угорського, що стояв у задньому полку із хоругвою і казав: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі»,— бог, однак, не послухав нахваляння його,— то рушив на нього Данило зі стольником Яковом Марковичем і з боярином Шелвом. Шелв тоді був збитий списом, а Данила Філя схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і спис, загнаний в нього, зламався, а він упав з коня і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача. »
Данило кинувся у погоню за ворогом через глибокий яр, не знаючи стану справу у Василькових полках. Коли він угледів свою хорогву, що гнала ляхів, то був дуже радий. Данило і Василько об'єднались поблизу Ярослава та зупинились. Ростиславова піхота, що стояла біля міста, заходилась втікати.
Переслідування ворога було доручено половцям, а князі Данило, Василько і Лев стали на «побоїщі», знаменуючи блискучу перемогу у вирішальній битві війни за майбутнє Руси. Прості вояки продовжували збирати здобич і ганятись за втікачами. Данило попалив приставні форти Ростислава біля міста, визволив Ярослав і виїхав з полоненими до своєї резиденції в Холм.
Підмога Мазовії і Литви прибула під кінець битви й одразу ж повернула додому.
Втрати Ростислава бути великі — після запеклої битви половці довго (аж до глибокої ночі) переслідували ворога. Сам претендент на галицький стіл насилу врятувався втечею, бан Фільнєй, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримають довгого бою і лідер галицької опозиції боярин Володислав Юрійович були схоплені і страчені Данилом «в гніві»; втрапив у полон також Флоріян Войцєхович і багато польських лицарів. Втрати війська Данила були відчутними, але значно меншими.
Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Незважаючи на втечу Ростислава до мадярщини, її війська перестали здійснювати великомасштабні походи до Галичини, стосунки Данила і Бели IV поступово змінились на стримано-дружні, що й було скріплено незабаром шлюбом Лева Даниловича з дочкою Бели, Констанцією. Ростислав Михайлович остаточно втратив будь-які шанси претендувати на галицький стіл. Щоправда, це не завадило племіннику Данила Галицького незабаром стати… самопроголошеним болгарським царем.
Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства, перемога додала йому авторитету серед европейських володарів, однак успіхи Романовичів стурбували Сарай-Бату, столицю Золотої Орди.
Битва добре відома в сучасній Україні, а її герої Данило Галицький і Лев Данилович є чи не найпопулярнішими історичними персонажами, їм встановлені пам’ятники у Львові, Галичі, Володимирі-Волинському. На честь князя названа висока урядова нагорода, знято кінострічку і (ще у 1940-х, коли Данило мав сумнівну честь бути віднесеним москальскими фальсифікаторами до «обсчєрусскава наслєдія» їх історичної міфотвочості)
Коментарі
Дописати коментар