Мирон Тарнавський

 

 Мирон Тарнавський (1869–1938).

Галицький Лев у вогні трьох воєн

29 серпня 1869 р. — Мирон Тарнавський народився в сім’ї українського греко-католицького священника на Радехівщині в королівстві Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії;

1890 р. — після закінчення гімназії в Бродах навчався в офіцерській школі у Відні;

1892 р. — Мирон Тарнавський отримав звання лейтенанта та скерування до 18-го полку австрійського ландверу в м. Перемишль;

1899 — 1914 рр. — служба на офіцерських посадах (до командира роти включно) в галицьких гарнізонах у Самборі та Золочеві (35-й піхотний полк австрійської армії);

літо — осінь 1914 р. — у званні капітана командував на фронті ротою у бойових діях проти російських військ під час битви за Галичину (Сасів, Красне, Буськ, Львів, Городок, Перемишль, Магерів), захворів на дизентерію, згодом отримав кульові поранення;

травень 1915 р. — після лікування Тарнавський повернувся на фронт у Карпатських горах на посаду командира батальйону, брав участь у визволенні Болехова та Галича; керував підрозділом в обороні на позиціях вздовж р. Стрипа на Тернопіллі. Зустріч з офіцерами Легіону Українських січових стрільців, багато з яких були довоєнними знайомими з українського громадського та культурного життя Галичини: Григорій Коссак, Дмитро Вітовський, Семен Горук, Михайло Галущинський, Олена Степанів, Степан Шухевич та ін.;

січень 1916 р. — Мирон Тарнавський отримав звання майора та призначення на посаду командира Вишколу УСС та Коша УСС — навчального центру для підготовки новобранців та перепідготовки фронтовиків і запасного підрозділу січовиків, де одночасно підготовку могло проходити до 3000 рядових, сержантів та офіцерів. Дислокуючись у Розвадові та Пісочній (тепер Стрийський район Львівської області), навчальні та запасні підрозділи Січових стрільців пройшли ґрунтовну штурмову підготовку з німецькими інструкторами, сформували стійке організаційно-кадрове ядро та унікальну ідейно-світоглядову атмосферу;

червень 1917 р. — внаслідок конфлікту з антиукраїнськи налаштованими польськими офіцерами Тарнавський переведений командиром батальйону рідного 35-го піхотного полку, на чолі якого відбивав літній наступ російської армії на Поділлі (район н.п. Куропатники сучасної Тернопільської обл.);

липень 1917 р. — після важких оборонних боїв Полку УСС та втрат особового складу й озброєння під Куропатниками 450 січових стрільців виведено в тил в район Розвадова, де Мирона Тарнавського призначено т.в.о. командира для поповнення та вишколу УСС;

жовтень 1917 р. — на запрошення Тарнавського митрополит УГКЦ Андрей Шептицький відвідав Легіон УСС в Розвадові на Львівщині для освячення полкового прапору;

березень 1918 р. — підполковник Тарнавський призначений референтом цивільно-військового співробітництва в 54-й дивізії австро-угорських військ, які згідно Берестейського мирного договору перейшли в наступ для допомоги Українській Центральній Раді проти окупаційних військ російської Червоної армії. Займався налагодженням життєдіяльності місцевих українських громад на Правобережжі України та захистом від ексцесів з боку окремих підрозділів, зокрема, угорських; служив на адміністративній посаді в Києві;

листопад 1918 р. — під час розпаду Австро-угорської імперії та розвалу її збройних сил Мирон Тарнавський здійснив транспортування залізницею 16-го піхотного полку, яким командував, з Вінниці через Шепетівку, Дубно, Луцьк, Ковель до Кракова для демобілізації;

середина листопада 1918 р. — прибувши потягом з Кракова до вже зайнятого поляками Львова, Мирон Тарнавський заарештований окупантами та висланий до табору військовополонених біля м. Домб’є, де утримувався до січня 1919 р., коли отримав звільнення за станом здоров’я.

лютий 1919 р. — через Відень, Будапешт і Сколе залізничним ешелоном з українськими вояками, що поверталися з балканського та італійського фронту, Мирон Тарнавський дістався до тимчасової столиці ЗУНР — м. Станиславова (тепер Івано-Франківськ). Після зустрічі з Державним секретарем військових справ полковником Дмитром Вітовським Тарнавський отримав звання полковника Галицької армії та призначення командувача одним з армійських корпусів, який саме перебував у процесі формування, не виходячи з бойових дій навколо Львова;

13 лютого 1919 р. — після чотирьох днів відпочинку з сім’єю в Золочеві полковник Мирон Тарнавський прийняв командування групою військ “Схід”, яка формувала лінію блокади навколо зайнятого польськими військами м. Львова (Рясне — Збоїща — Малехів — міська різня — Підзамче — “Чортові скелі” — Сихів — Сокільники — Скнилів);

лютий 1919 р. — з особового складу бойових груп “Схід”, “Старе Село”, “Щирець”, “Наварія” (всього близько 9000 чол. о/с за списками та близько 7000 чол. бойового складу), що воювали довкола Львова, сформовано ІІ-й корпус Галицької армії під командуванням Мирона Тарнавського, до якого ввійшли 1-ша бригада УСС, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська бригади Галицької армії. Командний пункт — м. Бібрка.

Артилерія ІІ корпусу в лютому — травні 1919 р. мала у своєму складі:

• 1-й гарматний полк УСС (8 батарей, 6 галицьких та 2 наддніпрянські);

• 3-й гарматний полк (4 батареї);

• 4-й гарматний полк (8 батарей, 4 галицькі та 4 наддніпрянські);

• 8-й гарматний полк (4 батареї);

На озброєнні артилерії були німецькі та російські легкі та важкі гармати різних систем. Якщо спочатку були лише німецькі (насамперед польові 122-мм гаубиці Круппа 1910 р., дальність стрільби — 6,4 км), то в 1-й половині 1919 р. їх замінили на російські — польові гармати 75-мм зразка 1902 і 107-мм 1910 рр. (дальність стрільби — 6,6 і 12,7 км), 122- і 152-мм гаубиці 1910 р. (дальність стрільби — 7,7 і 9,8 км), а також гірські 75-мм і далекобійні 152-мм гармати (дальність стрільби — 10 і 12,4 км).

Для подолання дефіциту артилерійських боєприпасів Мирон Тарнавський доручив організувати збір нерозірваних снарядів на місцях бойових дій 1914—1917 рр. та скуповування у місцевого цивільного населення Галичини прихованих про всяк випадок трофейних снарядів. В умовах відсутності рокадних доріг навколо Львова та зимового бездоріжжя забезпечив маневр артилерії, яка вогнем на заборону ефективно паралізувала спроби чисельно переважаючих польських військ прорвати блокаду міста в січні — березні 1919 р.

Корпус активно взаємодіяв з Летунською сотнею Галицької армії, якою командував син великого Каменяра Петро Франко — літаки з аеродрому в Красному штурмували польські позиції, відганяли ворожу авіацію та вели інтенсивну розвідку з повітря;

березень 1919 р. — Мирон Тарнавський домігся отримання в розпорядження ІІ корпусу одного з двох наявних в Галицькій армії аеростатів для організації повітряної артилерійської розвідки. Аеростат працював у бойових порядках 2-ї Коломийської бригади ГА (штаб — н.п. Старе Село, відстань до центру Львова 20 км) на висоті до 500 м, розвідуючи польські вогневі позиції та надаючи координати для ефективного вогневого ураження;

6 березня 1919 р. — далекобійна 152-мм артилерія ІІ корпусу полковника Тарнавського завдала успішного вогневого ураження противнику, знищивши польські склади 

артилерійських боєприпасів у районі Головного залізничного вокзалу Львова, чим було викликано масову паніку. На цьому фоні окремі командири бригад пропонували відновити лобовий штурм міста, проте Тарнавський відмовився, з огляду на брак резервів;

14 травня 1919 р. — початок великого наступу польських військ на всьому 300-км фронті в Галичині за підтримки сформованої в Франції свіжої армії генерала Й. Галлера; бригади корпусу Тарнавського, які опинилися поза напрямком головного удару, намагалися контратаками відтягнути на себе польські сили, однак під тиском переважаючого противника повільно відкочувались на схід. На відміну від ділянок відповідальності І та ІІІ галицьких корпусів, фронт корпусу Тарнавського так і не був прорваний;

5 червня 1919 р. — нарада офіцерів штабу ІІ корпусу полковника Тарнавського та командирів бригад ініціативно та самостійно розробили план контрудару в районі м. Чортків (Тернопільська обл.) силами корпусу, який відступав планомірно та впорядковано, отже зберіг боєздатність підрозділів. Звільнення 8 червня Чорткова — важливого вузла комунікацій на Галицькому фронті — підняло морально-психологічний стан та покращило бойовий дух інших частин Галицької армії, які віднайшли ресурс перейти до загального контрнаступу проти польських військ;

13 червня 1919 р. — утворена наказом командарма генерала О. Грекова армійська група генерала Тарнавського (І і ІІ корпуси) розгорнула успішний наступ на Тернопіль і Бережани (визволені 15 та 21 червня відповідно). На напрямку головного удару корпусів масовано застосовувалася українська артилерія (15 гарматних і гаубичних батарей); всього під час Чортківського контрнаступу вогневу підтримку забезпечували 49 галицьких і 6 наддніпрянських артилерійських батарей. Корпус Тарнавського до кінця червня, наступаючи на захід, вийшов до Перемишлян і Рогатина;

28 червня 1919 р. — масштабний польський контрнаступ по всьому українсько-польському фронту під особистим командуванням Юзефа Пілсудського. Галицькі частини, через повне вичерпання боєприпасів для стрілецької зброї, повільно відходять на схід під прикриттям загороджувального артилерійського вогню та багнетних контратак піхоти;

5 липня 1919 р. — президент Української національної ради ЗОУНР Євген Петрушевич звільнив з посади командувача Галицької армії генерала Олександра Грекова, призначив на цю посаду Мирона Тарнавського, надавши йому звання генерал-четаря;

16/17 липня 1919 р. — відремонтувавши залізничні мости, аби безпечно переправити залізничними ешелонами матеріальні запаси та військове майно, за наказом генерала Тарнавського підрозділи Галицької армії чисельністю близько 40000 чол. о/с перейшли р. Збруч та з’єдналися з підрозділами Дієвої армії УНР чисельністю близько 15000 чол. о/с в районі Кам’янця-Подільського, оголошеного тимчасовою столицею республіки.

кінець липня 1919 р. — завдяки об’єднаному ресурсу спільними діями Галицької армії та Дієвої армії УНР проти російських більшовицьких військ вдалося розширити контрольовану урядом УНР територію до плацдарму розміром 90 на 300 км. Аналіз воєнно-політичної ситуації, проведений Тарнавським, підказував оптимальним напрямком подальших наступальних дій українських армій Південь, з точкою тяжіння в Одесі. Однак політичні мотиви змусили керівництво УНР обрати варіант дій з одночасним наступом на Київ та Одесу проти Червоної армії, не рахуючись з реальним одночасним просуванням зі сходу білогвардійських російських військ генерала А. Денікіна.

серпень 1919 р. — Галицька армія під командуванням генерал-четаря Мирона Тарнавського наступальними діями проти Червоної армії успішно звільнила Жмеринку, Бердичів, Вінницю, Житомир та Фастів, Васильків, Обухів і Білу Церкву, в кінці місяця вийшовши до Києва;

31 серпня 1919 р. — через відсутність чітких директив від вищого військово-політичного керівництва, хаотичний зв’язок та брак централізованого управління, галицькі частини, увійшовши до центру Києва, не взяли під контроль мостів через р.Дніпро, якими переправилися чисельно переважаючі російські білогвардійські війська, що підступом витіснили українську армію зі столиці (маючи політичну підтримку Великої Британії та Франції);

1 вересня 1919 р. — відведення Галицької армії на 35 км від Києва (р. Стугна—Безрадище—Васильків—р. Ірпінь);

11—15 вересня 1919 р. — бойові дії Галицької армії під командуванням Мирона Тарнавського проти більшовицьких російських військ Якіра та Котовського на Житомирщині;

жовтень 1919 р. — запеклі бої Галицької армії під командуванням Мирона Тарнавського проти російських білогвардійських військ на Черкащині (Монастирище) та Вінниччині (Гайсин, Брацлав, Вапнярка), початок відступу на південний захід;

На початку жовтня 1919 р. внаслідок масової епідемії в Галицькій армії нараховувалося близько 6000 хворих на тиф, в кінці жовтня — близько 10000 хворих, в листопаді з 40000 вояків та офіцерів Української Галицької армії у строю залишалося близько 10000. Затиснута між польськими, більшовицькими та білогвардійськими військами на теренах сучасної Вінницької та Хмельницької областей, в умовах ранньої та сніжної зими, фактично позбавлена централізованого постачання харчів, медикаментів та одягу армія перетворилася з бойової сили на рухомий інфекційний шпиталь. На висипний, поворотний і черевний тифи хворіло на цій території взимку 1919/20 рр. близько половини цивільного населення і до 90 % вояків і старшин Української Галицької Армії (УГА), близько 25 000 з них померло;

6 листопада 1919 р. — для порятунку армії, що втратила боєздатність від епідемії, підписано від імені генерала Тарнавського попередню угоду про припинення вогню на станції Зятківці Гайсинського повіту між Галицькою армією, та Збройними силами півдня росії. З того часу армія отримала нове повне найменування — Українська Галицька армія та відійшла у тилові райони для відпочинку та лікування хворих і поранених;

9 листопада 1919 р. — Головний отаман Армії УНР, Голова Директорії УНР Симон Петлюра вимагав в Уповноваженого диктатора ЗОУНР Євгена Петрушевича розстріляти генерала Тарнавського, однак політичні традиції та правовий режим Галицької армії виключали подібний волюнтаризм, відтак генерала тільки заарештовано;

11—13 листопада 1919 р. — у Вінниці відбувся військовий суд над командувачем УГА генералом М. Тарнавським та начальником штабу УГА А. Шаманеком “у справі самочинного підписання ними з представниками армії Денікіна договору про перемир’я”. Суд виніс обом виправдальний вирок, дії Тарнавського було визнано самочинними, але вимушеними, відтак його понизили в посаді, перевівши командувачем ІІ корпусу Української Галицької армії;

На суді над Мироном Тарнавським його офіційний захисник, сотник Степан Шалинський сказав: “Перед нами розігрується один з актів трагедії українського народу. Найвищий вождь Галицької армії стає перед високим судом, щоб відповісти за страшний злочин заради свого народу і йому підчиненої армії. Що ж то за злочинець і чим він провинився? Він – улюблений і убожаний своєю армією. Хоч молодого віку, а вже з перепрацювання посивілий генерал. Був піонером національного війська як комендант Січових стрільців за часів Австрії. Чи злочинцем є той, що мучився в польській тюрмі й утік через гори та скали – щоби прибути до своєї армії? Чи злочинцем є той, що вів завзяті бої за Львів? Чи злочинцем є той, що в найкритичнішім часі для нашого народу обнимає над нею начальну команду? Український Гарібальді стає перед тобою, високий суде”.

Весною 1920 р. генерал Тарнавський переховувався від більшовиків у Балті та Києві, а в червні 1920 р. з місією Червоного хреста виїхав з Києва та до 1921 р. перебував у польському таборі для військовополонених.

На пенсії жив на Львівщині до смерті в 1938 р., активно співпрацював з ветеранськими організаціями УГА, виступав співорганізатором регулярних зборів фронтовиків, урочистих та пам’ятних заходів (1 листопада та Зелені свята) на стрілецьких меморіалах на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові, співпрацював з Науковим товариством “Просвіта” ім. Шевченка.

Найпопулярніший генерал Галицької армії став символом її професіоналізму та національного духу.