4 липня — день пам’яті Яра Славутича (Григорія Жученка) — поета, який проніс Україну через усе своє життя.

Його називали правдоносцем, лицарем українського слова, невтомним оборонцем національної пам’яті. Поет, літературознавець, мовознавець, перекладач, педагог, етнограф, мемуарист — Яр Славутич залишив після себе величезну духовну спадщину, яка й сьогодні надихає українців.

Народився він 11 січня 1918 року на старовинному козацькому хуторі Жученки (нині Кіровоградщина) у родині, де свято берегли українські традиції. Від батьків і дідуся перейняв любов до рідної землі, шану до козацького минулого, почуття власної гідності та нескорений характер.

Дитинство майбутнього поета було понівечене більшовицьким терором. У роки колективізації його родину розкуркулили, батька заарештували, а самого юного Григорія разом із сім’єю відправили на заслання. Він утік із ешелону й довго переховувався, змінивши прізвище. Ці події назавжди сформували його світогляд і непримиренне ставлення до тоталітаризму.

Закінчивши Запорізький педагогічний інститут, він учителював, але Друга світова війна кардинально змінила його життя. Після початку війни опинився в оточенні, а згодом долучився до українського визвольного руху. Під псевдонімом Яр Славутич став одним із організаторів Чернігівської Січі — формування, яке прагнуло захищати українське населення та боротися за незалежну Україну. Він підтримував зв’язки з діячами ОУН, серед яких Олег Ольжич і Олена Теліга.

Війна принесла йому страшну особисту трагедію. У 1943 році нацисти спалили село, де перебували його дружина та одноденна донька. Обидві загинули. Цей біль назавжди залишився в його поезії.

Після війни Яр Славутич жив у Німеччині, США, а з 1960 року — в Канаді, де понад два десятиліття викладав в Альбертському університеті. Він став доктором філософії, професором, автором праць з української літератури й мовознавства, підручників української мови англійською, редактором і видавцем літературного альманаху «Північне сяйво». Усе життя він працював над тим, щоб українська культура звучала у світі.

Його поетичні збірки «Правдоносці», «Жага», «Велич», «Мудрість мандрів», «Живі смолоскипи», «Шаблі тополь» стали важливою частиною української літератури діаспори. Сучасники називали його одним із найсильніших голосів українського вигнання, адже він одним із перших відкрито писав про боротьбу українців за свободу тоді, коли в радянській Україні це було неможливо.

Після відновлення незалежності України Яр Славутич часто приїздив на Батьківщину, підтримував молодих науковців, письменників і студентів. За свою діяльність був удостоєний багатьох відзнак, зокрема ордена «За заслуги» III ступеня, Шевченківської медалі, літературних премій імені Дмитра Яворницького та Івана Кошелівця.

4 липня 2011 року серце Яра Славутича перестало битися в канадському Едмонтоні.

Та його слово живе.

Живе у віршах, спогадах, наукових працях.

Живе в кожному українцеві, який не зрікається своєї мови, своєї історії та своєї держави.

Сьогодні, коли Україна знову виборює свободу зі зброєю в руках, життя Яра Славутича звучить особливо актуально. Він довів власною долею, що можна бути далеко від рідної землі, але ніколи не перестати служити їй.

Світла пам’ять великому українцеві.