ЯК ЖИЛИ КОЗАКИ, КОЛИ НЕ БУЛО ПОХОДІВ?

 

ЯК ЖИЛИ КОЗАКИ, КОЛИ НЕ БУЛО ПОХОДІВ?

Образ козака, який або воює, або сидить біля вогнища з шаблею, дуже далекий від реального життя Запорожжя. У XVII–XVIII століттях між походами існувала ціла система щоденної роботи, без якої Січ просто не могла б воювати.

Сама Запорозька Січ була передусім військовою базою. Тут зберігали артилерію, зброю, боєприпаси й човни, перебували курені та постійний гарнізон. Частина козаків несла службу, охороняла укріплення, готувала спорядження та підтримувала військо в готовності. Коли починався великий похід, до Січі додатково викликали козаків із зимівників і промислів.

Жили січовики великими курінними громадами. Курінний отаман відповідав не лише за дисципліну, а й за зброю, продовольство, гроші та господарські справи свого куреня. Їжу готували централізовано: при курені був кухар із помічниками, а козаки їли разом за спільним столом.

Раціон не складався щодня із сала та м’яса. Джерела згадують саламаху, тетерю, каші й особливо рибу. Для запорожців Нижнього Дніпра рибальство мало величезне значення: рибу варили, солили, сушили й заготовляли про запас.

Але більшість Запорожжя не обмежувалася стінами Січі. Особливо у XVIII столітті величезну роль відігравали зимівники — козацькі господарства в степу. Тут тримали коней, корів і овець, займалися рибальством, полюванням, землеробством, бджільництвом, садівництвом і млинарством. У 1766 році джерело нараховувало на запорозьких землях близько чотирьох тисяч зимівників.

Працювали й ремісники. При Січі були ковалі, слюсарі, шевці, кравці та інші майстри. Запорожці будували човни й чайки, ремонтували зброю, виготовляли спорядження, а частина продукції зимівників ішла безпосередньо на забезпечення війська.

Важливою частиною життя була торгівля. Запорожжя продавало рибу, худобу, вовну, шкіри та продукти землеробства й підтримувало торгові контакти з Гетьманщиною, Правобережжям, Кримом та Османською імперією. Тобто степ навколо Січі був далеко не безлюдною військовою пустелею.

Були й дні, коли господарські справи відходили на другий план. Козаки збиралися на ради, обирали старшину, ходили до січової церкви та влаштовували спільні трапези. Але навіть у мирний період військова організація нікуди не зникала.

Тож «життя між походами» часто означало не відпочинок, а підготовку до наступного: нагодувати коней, висушити рибу, відремонтувати човен, привести до ладу рушницю, поповнити запаси й утримувати величезне господарство Запорожжя.

Саме така буденна робота й дозволяла козацькому війську в потрібний момент швидко збиратися та вирушати в похід.