МИСЛИВСЬКІ ТРАДИЦІЇ ГАЛИЧА

 

МИСЛИВСЬКІ ТРАДИЦІЇ ГАЛИЧА

Галицька земля здавна була відомою з мисливського погляду.

Ще в сиву давнину тут полювали на мамонтів, рештки яких були виявлені в Галичі та інших місцевостях краю, зокрема, в Старуні. Тоді у часи льодовикового періоду Прикарпаття було тундростепом — ідеальним місцем для життя цих тварин.

З періоду пізнього палеоліту у Придністров'ї жили первісні люди — мисливці на тварин, зокрема мамонтів і шерстистих носорогів.

У самому Галичі та околицях часто знаходять рештки цих давніх тварин, які підтверджують перебування тут прадавніх мисливців.

Очевидно, давні мешканці не випадково облюбували Галич–гору в той період, який характеризувався холодним континентальним кліматом. Як припускають сучасні дослідники, в долині Дністра клімат був м’якший, ніж, приміром, на Волині й Поділлі, де функціонували різні екосистеми, представлені субарктичною тундрою, степом і лісостепом. Подібні комплекси, але багатші і більш урізноманітнені, могли існувати в долині Дністра.

Влітку 2000–го року уперше відбулися стаціонарні дослідження у Галичі. Тоді вчені відкрили там дві стоянки палеолітичної доби. «На першій стоянці, яка датується приблизно 20–м тисячоліттям до нашої ери, культурний шар міститься на глибині 2,30—2,50 метра і представлений кількома підгоризонтами, — розповів доктор історичних наук Олександр Ситник. — Там ми знайшли фрагменти вогнища, велику кількість розчленованих кісток 15 мамонтів і близько 10 тисяч крем’яних виробів. Це — єдина в Західній Україні стоянка мисливців на мамонтів, бо решта віднайдених стійбищ належала людям, які полювали на північного оленя».

Тобто навіть з такого погляду, Галич був елітарним центром.

З точки зору первісного мисливця перевагу для полювання надавали й інші особливості цього ландшафту. Високо винесений мис тераси був чудовим пунктом спостереження за долиною Дністра — ймовірним шляхом пересування великих ссавців–мамонтів, яких приваблювала багата тундрово–лукова рослинність пологих низин, на яких вони харчувалися.

Велике значення мало мисливство і в княжі часи. В лісах водилося багато звірів, на яких полювало населення – селяни, бояри, князі. Відомо, що князь Володимирко у січні 1145 року ходив на лови з дружиною в Тисменицькі ліси і пробув на них так довго, що, невдоволені його жорстким правлінням галицькі бояри, запросили із Звенигорода князя Івана Ростиславича Берладника і посадили на галицький стіл. Повернувшись з полювання, Володимирко три тижні тримав місто в облозі, після чого повернув собі владу.

Загальна фраза про те, що він «вийшов із Галича в Тисменицю на лови», означає сам факт виїзду на загальне князівське полювання.

На жаль, літопис не називає конкретних видів звірів чи птахів, на яких полював князь, оскільки полювання в цьому контексті згадується як звичайний княжий виїзд на дичину.

До сьогодні у північно-східній частині Тисмениці розташований найвищий у цій місцевості пагорб - Соколинець. Назва пагорба та хороший огляд із його вершини свідчить про можливість проведення в цьому місці соколиного полювання, що було дуже популярною розвагою середньовічної галицької знаті. Недалеко протікає потічок, що витікає з болота Мочихвіст (тут коні вельмож мочили хвости). Недалеко є урочище Пановиця - місце розміщення так званих «ловецьких теремів» – мисливських маєтків галицької знаті (тобто бояр, яких тут називали панами).

Також знаємо, що у 1165 році майбутній візантійський імператор Андроник Комнин, перебував у Галичі як гість Ярослава Осмомисла. Він - син доньки руського князя Володара Ростиславича Ірини, заміжньої за сином Олексія І Комнина Ісааком. Князь прийняв вигнанця, а точніше свого двоюрідного брата з великою приязню, залучив до державних рад, виділив міста «для втіхи» та разом із ним регулярно їздив на княжі лови й полювання з собаками на зубрів, оленів та кабанів у довколишніх лісах. Андроник пробув у Ярослава «доволі довго й до того прив’язав його до себе, що разом з ним і полював, і засідав у раді, й проживав в одному з ним домі і разом обідав».

Знамениті полювання Андроника Комнина були такою собі психотерапією: у галицьких лісах він нарешті знайшов середовище, яке відповідало його фізичній природі «грецького атлета». Тут усе було просто: є звір, є спис, є результат. Він дресирував галицьку еліту так само легко, як приручав своїх мисливських соколів.

Візантійський історик Микита Хоніат залишив яскраві свідчення про це полювання. Він зокрема писав, що палац Ярослава Осмомисла в Галичі, де перебував у XII ст. Андроник Комнин, мав настінний розпис, на якому було зображено «сцени кількох кінських перегонів, полювання з собаками, гони на оленів, зайців, пронизаний списом кабан та поранений зубр». Пізніше, повернувшись до Константинополя, Андроник навіть наказував розписати стіни свого палацу сценами галицького полювання.

Як бачимо, іще з княжих часів лови чи полювання були улюбленою розвагою заможних людей. Незважаючи на складну еволюцію мисливства та демократизацію суспільства, це заняття й пізніше зберегло стійкі ознаки елітності. Таким воно було у Галичині і за часів Австро-Угорської імперії, і за Польщі, коли приймалися перші мисливські закони, створювалися перші мисливські спілки та господарства.