Коли маленький Михайло заговорив українською, його мати-росіянка назвала це «жахом». У 24 роки він став підполковником російської армії, а вже наступного року вступив до війська УНР.
Сьогодні, 6 серпня, минає 134 роки від дня народження Михайла Крата — бойового офіцера, учасника Першого зимового походу та майбутнього генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки.
Його шлях до українського війська почався не з політичних промов і не з революційних подій. Він почався ще в дитинстві — серед українських солдатів у Катеринославі.
Михайло народився 1892 року в родині військового. Його батько служив у російській імператорській армії, командував полками, а родина постійно переїжджала з одного гарнізону до іншого.
Водночас Крати пам’ятали про своє українське коріння.
Їхні предки були старшинами Гадяцького полку. Один із них воював разом із гетьманом Іваном Мазепою під Полтавою, а після поразки вирушив із ним в еміграцію. У родині зберігали старі документи, перекази й гордість за те, що своє становище Крати, як казав батько Михайла, «заслужили шаблями».
Але одна річ — знати про Україну з родинних історій. Інша — почути її живий голос.
На початку ХХ століття батько Михайла командував полком у Катеринославі. Майже всі солдати в ньому були українцями. Хлопець проводив із ними цілі дні, слухав їхні розмови, вчив пісні й поступово сам почав говорити українською.
Матір-росіянку це налякало.
Вона бідкалася, що дитина розмовляє «по-хахлацкі». Для неї це було відхиленням від звичного світу імперського офіцерства. Для Михайла ж це стало першим справжнім дотиком до народу, з якого походив його рід.
Та подальше життя, здавалося, готувало йому зовсім іншу долю.
Він навчався в кадетських корпусах у Сумах і Петербурзі, закінчив Павловську офіцерську школу й розпочав службу в російській армії.
Під час Першої світової війни Крат воював на фронті, був 4 рази поранений і нагороджений кількома бойовими орденами. Під час Лодзької операції 1914 року в нього влучили 3 кулі, однак він вижив і повернувся до строю.
Кар’єра молодого офіцера розвивалася стрімко.
У грудні 1916 року, маючи лише 24 роки, Михайло вже був підполковником. Наступного року став полковником.
Для людини його віку це був надзвичайний успіх. Перед ним відкривалася велика військова кар’єра.
Але 1917 рік змінив усе.
російська імперія розпадалася. Україна починала відновлювати власну державність. І молодому полковникові довелося відповісти на запитання, від якого вже не можна було сховатися за погонами, присягою чи службовими наказами: кому він насправді хоче служити?
10 грудня 1917 року Михайло Крат вступив до війська Української Народної Республіки.
Відтоді його досвід, знання й військовий талант належали Україні.
Він працював у штабі Київської військової округи, служив в 11-й піхотній, 2-й Запорозькій, 3-й Залізній та Окремій кінній дивізіях. Брав участь у боях проти більшовиків і російської армії генерала Денікіна.
12 жовтня 1919 року 8-й Чорноморський полк під командуванням Михайла Крата розгромив під селом Баланівкою денікінський полк. У полон потрапили близько 600 ворожих офіцерів і солдатів.
Михайло здобув цю перемогу не випадково. Він умів не лише хоробро воювати, а й планувати складні операції.
Під час Першого зимового походу Крат став начальником штабу Запорозької дивізії. Саме він готував частину оперативних наказів для українського війська, яке взимку 1919–1920 років здійснило відчайдушний рейд ворожими тилами.
Українська армія була виснажена, оточена ворогами й майже позбавлена постачання. Здавалося, її історія добігає кінця.
Але вона продовжувала боротися.
За участь у Першому зимовому поході Михайла Крата нагородили Залізним Хрестом. Він також став кавалером ордена Симона Петлюри.
Після поразки Української революції Крат опинився на еміграції. Він оселився в Польщі, де працював бухгалтером, але не поривав зв’язків з українським військовим середовищем. Згодом пережив Другу світову війну, полон і кілька років життя в таборах для військовополонених.
У 1946 році в таборі українців у Ріміні за його участі створили Народний університет. Протягом 8 місяців там викладали українознавчі дисципліни, а на заняття приходило до 800 людей.
Михайло викладав історію України.
Колишній офіцер російської армії, чию українську мову колись не могла прийняти рідна мати, тепер навчав інших українців пам’ятати, ким вони є.
Після звільнення він переїхав до Великої Британії, а згодом — до США. Та де б не жив, залишався відданим українській справі: працював, виступав перед громадою, писав історичні статті й передавав молодшим поколінням пам’ять про визвольну боротьбу.
У Детройті генерал Армії УНР працював на фабриці до виходу на пенсію. Брав активну участь у житті української громади, виступав із доповідями, писав статті про історію та визвольну боротьбу.
Михайло Крат не любив, коли боротьбу за незалежність називали просто «змаганнями». Казав, що змагатися можна у спорті, а в боротьбі за волю проливається кров і жертвується молоде життя.
У грудні 1943 року, відчуваючи небезпеку, він почав записувати свою біографію.
Крат хотів, щоб донька й майбутні онуки знали історію свого роду. Боявся, що після його смерті хтось запитає їх про батька чи діда, а вони не зможуть відповісти.
«Тяжко вмирати, не зоставляючи по собі нічогісінько», — написав він.
Михайло Крат помер 8 серпня 1979 року — через 2 дні після свого 87-го дня народження.
Він залишив після себе значно більше, ніж боявся.
Бойові накази Армії УНР. Спогади про визвольну боротьбу. Статті, за якими дослідники відновлювали події української історії. Учнів, яким він викладав Україну далеко від рідної землі.
І власне життя — як доказ того, що походження ще не визначає вибору людини.
Колись його мати назвала «жахом» перші українські слова свого сина.
Але саме цей хлопчик виріс, залишив успішну службу імперії та став українським генералом.
Михайло Крат обрав не ту державу, яка дала йому погони.
Він обрав ту, пам’ять про яку його рід зберігав століттями.
Коментарі
Дописати коментар