Українські народні казки

 

Українські народні казки — це значно більше, ніж історії про Котигорошка, Івасика-Телесика чи Козу-Дерезу. Упродовж століть вони були своєрідною усною бібліотекою, де зберігалися страхи, уявлення про справедливість, родинні правила, пам’ять про давні вірування і навіть ставлення селян до влади.

Казку не читали з книжки. Її розповідали.

Увечері в хаті, під час прядіння, біля печі, на пасовищі, під час довгої дороги або сезонної роботи. Один і той самий сюжет міг десятиліттями переходити від людини до людини, поступово змінюючись. Тому в різних регіонах України існували власні варіанти тих самих історій.

Особливо цікаво, що значна частина українських казок зовсім не була призначена лише для дітей.

У них убивали зміїв, відрубували голови, спускалися у підземний світ, зустрічали мерців, відьом, чортів та істот, які перевіряли людину на хоробрість або кмітливість. Казка створювала безпечну модель небезпечного світу, де герой міг пройти через смерть, обман і втрату, але зрештою відновити порядок.

Один із найвідоміших типів героя — звичайний хлопець, якого спочатку ніхто не сприймає серйозно.

Котигорошко народжується надзвичайним, але діє не як князь чи лицар із високого роду. Він вирушає рятувати близьких, вступає у двобій із чудовиськом і перемагає завдяки силі та наполегливості.

Схожий принцип бачимо і в оповідях про Кирила Кожум’яку. Його сила пов’язана не з царським походженням, а з ремеслом: кожум’яка працює руками, мне шкіри й саме ця фізична праця робить його здатним перемогти змія.

Але українська казка любила не лише сильного героя.

Часто перемагає той, хто хитріший.

Бідний селянин обманює пана. Наймит переграє господаря. Солдат дурить чорта. Лисиця виживає завдяки слову. Слабший знаходить спосіб перемогти того, хто має гроші, владу або силу.

Це особливо добре видно в побутових казках.

Їхній світ майже не має чарівних мечів чи палаців. Тут є шинок, поле, ярмарок, панський двір, піп, наймит, сварливе подружжя, ледар, дурень і хитрун. Через гумор люди висміювали жадібність, дурість, неробство, пиху й несправедливість.

Навіть тварини у казках поводяться дуже по-людськи.

Лисиця хитрує, вовк часто стає жертвою власної жадібності, заєць боїться, ведмідь покладається на силу. У «Пані Коцькому» цілий ліс лякається звичайного кота лише тому, що тварини самі вигадали його страшну репутацію.

Це вже майже готова сатира на людське суспільство.

Окремий пласт казок зберіг сліди дуже давніх уявлень. Герой переходить річку, потрапляє в ліс, спускається під землю або приходить до дивної хатини. Такі місця часто позначають межу між звичайним і «іншим» світом.

Допомогу там може дати старенька, чарівний кінь, птах, звір або померлий родич. Але майже завжди спочатку героя випробовують: чи поділиться їжею, чи проявить повагу, чи виконає заборону.

Навіть піч у казці була не випадковою декорацією.

Для селянської хати вона була центром тепла, приготування їжі та домашнього життя. Саме тому в казках біля печі можуть починатися дивні події, а герой, який спочатку сидить на печі й здається бездіяльним, пізніше виявляється зовсім не таким простим.

У XIX столітті українські казки почали активно записувати етнографи й фольклористи. Один із важливих ранніх корпусів — збірка Івана Рудченка «Народные южнорусские сказки», видана у 1869–1870 роках. Саме завдяки таким записам ми можемо читати сюжети, які до того існували переважно в усному середовищі.

І це, мабуть, найцікавіше.

Казка зберігає не точний опис минулого, а спосіб мислення людей минулого.

Кого вони боялися.

Кого висміювали.

Яку поведінку вважали правильною.

Чому сильний міг програти хитрому.

І чому навіть найбідніший герой у казці отримував шанс перемогти того, хто здавався непереможним.

Саме тому українські народні казки варто читати не лише як дитячі історії.

У них захований цілий світ старої України — зі страхами, гумором, вірою, жорстокістю, хитрістю і дуже людською надією на справедливість.