ПОЛІССЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ХТО ЖИВ НА ЦИХ ЗЕМЛЯХ?

 

ПОЛІССЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ХТО ЖИВ НА ЦИХ ЗЕМЛЯХ?

Задовго до київських князів на поліських землях полювали на північних оленів. Пізніше тут будували поселення, вирощували зерно, виплавляли залізо з болотної руди й обмінювалися речами із сусідами. Коли влада Русі почала поширюватися на цей край, місцеві землі вже мали тисячолітню історію. Від неї залишилися крем’яні вістря, уламки посуду, поховання та сліди давніх жител під сучасними полями й селами.

Полісся велике, тому його минуле складалося з багатьох місцевих історій. Береги Прип’яті, басейни Стиру, Горині й Тетерева заселялися та розвивалися по-різному. Сама назва «Полісся» з’явилася в писемних джерелах значно пізніше за кам’яну добу. Ми користуємося нею, щоб окреслити територію, а самоназви більшості її давніх мешканців залишаються невідомими.

Наприкінці льодовикової доби тут перебували мисливці, чиї стоянки археологи відносять до свідерської культури. Їхні сліди знайдені біля Нобеля, Люб’язя, Сенчиць та інших поліських населених пунктів. Уявлення про тодішнє життя дають характерні крем’яні наконечники з виступом для кріплення до древка. Важливою здобиччю був північний олень. Його сезонні переміщення впливали на пересування людей, яким були потрібні м’ясо, шкури, кістка та ріг. Сам край тоді виглядав інакше: холодніший клімат підтримував відкриті ландшафти, відмінні від знайомих поліських лісів.

Потепління поступово змінило цей світ. Поширювалися ліси, змінювався тваринний світ, а разом із ним — способи добування їжі. У мезоліті люди полювали з луком на оленів, турів, кабанів і косуль, ловили рибу. Для стоянок важливими були доступ до води, мисливських угідь і сухого місця. Серед знахідок трапляються крихітні крем’яні пластинки, які вставляли в кістяні основи знарядь. Такі складені інструменти дозволяли замінювати пошкоджені робочі частини. За невеликим уламком каменю стояла продумана технологія.

Протягом наступних тисячоліть поширювалися глиняний посуд, землеробство, скотарство та обробка металів. Зміни відбувалися поступово й нерівномірно: рибальство та полювання ще довго залишалися важливими для населення лісового краю. Археологи розрізняють давні спільноти за особливостями кераміки, жител, прикрас і поховань. Так виникли назви археологічних культур — здебільшого від місць перших або показових знахідок. Проте форма горщика сама по собі не повідомляє, якою мовою говорила людина і як називала свій народ.

У першому тисячолітті до нашої ери частину поліських земель займали носії милоградської культури. Їхні пам’ятки відомі в українському Поліссі та на території сучасної Білорусі. Це були землероби й скотарі, які також користувалися ресурсами лісу та водойм. Серед їхніх поселень є укріплені городища. Особливо цікаві сліди металургії: сировиною для виробництва заліза слугували болотні руди. Волога місцевість давала матеріал для виготовлення знарядь. Дослідники пропонували різні пояснення етнічної належності цього населення, однак точне ототожнення з народами, згаданими античними авторами, залишається дискусійним.

Наприкінці III століття до нашої ери на Прип’ятському Поліссі поширюються пам’ятки зарубинецької культури. Тут досліджені заглиблені житла зі зрубними стінами, господарські ями та поховання із залишками кремації. Люди вирощували рослини, утримували худобу, виготовляли ліпний посуд, пряли й ткали. Металеві застібки для одягу — фібули — та інші речі засвідчують культурні зв’язки із ширшим європейським світом. До цього середовища доходили впливи культур, пов’язаних із кельтами. Поліські ліси й болота були частиною простору, яким переміщувалися люди, речі та навички.

У V–VII століттях частина регіону входила до ареалу празької, або празько-корчацької, культури, яку пов’язують із ранніми слов’янами. Корчак, що дав другу частину назви, розташований біля Тетерева на Житомирщині. Типовими були невеликі поселення із частково заглибленими чотирикутними житлами. У кутку містилася піч, стіни мали зрубну або стовпову конструкцію. Серпи, зернотерки, ножі та пряслиця розповідають про повсякденну працю: збирання врожаю, приготування їжі, обробку матеріалів і виготовлення ниток. За кілька століть до утвердження київської влади тут уже існували осілі господарства зі своїм усталеним побутом.

Напередодні та на початку становлення Русі на поліських землях жили слов’янські спільноти, відомі з літописів. Із значною частиною українського Полісся пов’язують деревлян, північніше Прип’яті літопис розміщує дреговичів; власні об’єднання існували на Волині. Ці назви дійшли в текстах, записаних пізніше за багато описаних подій, тому переносити їх на населення за тисячі років до Русі було б помилкою. Поширення влади Києва тривало поступово: місцеві громади й правителі вступали в нові відносини залежності, сплачували данину, чинили опір.

Історія Полісся до Русі охоплює величезний шлях — від сезонних стоянок мисливців до поселень землеробів, ремесел і місцевих політичних об’єднань. Крем’яний наконечник біля озера та рештки печі під полем можуть належати епохам, розділеним тисячоліттями. Саме з таких знахідок поступово проступає життя краю задовго до його появи на сторінках літописів.