ЯК НАШІ ПРАЩУРИ УТЕПЛЮВАЛИ БУДИНКИ

 

ЯК НАШІ ПРАЩУРИ УТЕПЛЮВАЛИ БУДИНКИ БЕЗ МІНВАТИ Й ПІНОПЛАСТУ

Задовго до сучасних утеплювачів люди вже добре розуміли головний принцип теплого житла: потрібно зупинити вітер, не дати промерзнути стінам і максимально довго утримати тепло від вогню. На українських землях для цього використовували буквально все, що було поруч — дерево, глину, солому, мох, землю, очерет і навіть відходи після обробки льону.

Однією з найдавніших технологій були стіни з дерев’яного каркаса, переплетеного лозою та обмазаного глиною. Такий принцип відомий ще з дуже давніх землеробських поселень Європи. Глина закривала щілини, а рослинні домішки зменшували розтріскування. У результаті виходила масивна стіна, яка повільно нагрівалася вдень і так само повільно віддавала тепло вночі.

У лісових районах головним матеріалом ставало дерево. Але сам зруб мав слабке місце — проміжки між колодами. Їх щільно забивали мохом, клоччям, кострицею льону або іншими волокнистими матеріалами, а інколи додатково промащували глиною. Мох особливо добре підходив для такої роботи: він заповнював нерівності між колодами й суттєво зменшував продування стін.

Важливу роль відігравала земля. Частину давніх жител заглиблювали в ґрунт, тому земля сама працювала як величезний природний теплоізолятор. Уже на невеликій глибині температура змінюється повільніше, ніж на поверхні: взимку там тепліше, а влітку прохолодніше. Саме тому напівземлянкові житла могли краще переживати різкі температурні перепади, хоча мали іншу проблему — вологість.

Дах також був частиною утеплення. Товстий шар соломи або очерету створював безліч маленьких повітряних порожнин. А саме нерухоме повітря є хорошим теплоізолятором. Добре вкладена стріха одночасно захищала від дощу, вітру й втрати тепла. Тому товщина такого даху могла бути значною — це була не декоративна «солом’яна шапка», а важлива частина конструкції житла.

Стелю теж утеплювали. Над нею могли насипати землю, глину, пісок або укладати солому, мох та інші рослинні матеріали. Через верхню частину будинку втрачається багато тепла, і люди помітили це задовго до появи будь-яких розрахунків теплопровідності. Чим товстішим був сухий шар над житловою частиною, тим повільніше хата вистигала вночі.

Окрема технологія — правильна робота печі. Велика глинобитна або мурована піч накопичувала величезну кількість тепла. Вогонь міг уже згаснути, а масив печі ще багато годин продовжував нагрівати приміщення. Саме тому піч робили важкою й великою. Вона працювала фактично як давній тепловий акумулятор: спочатку поглинала енергію від вогню, а потім повільно віддавала її хаті.

Навіть планування мало значення. Низькі стелі означали менший об’єм повітря, який треба нагріти. Маленькі вікна зменшували втрати тепла. Вхід могли робити через сіни, які створювали проміжну холодну зону між вулицею та житловою частиною. Коли відчиняли зовнішні двері, морозне повітря не потрапляло одразу в основне приміщення.

У деяких господарствах узимку додатково захищали нижню частину стін землею, соломою або іншими доступними матеріалами. Господар восени оглядав хату, знаходив тріщини в обмазці, замазував їх свіжою глиною, перевіряв стріху, піч і димар. Це було фактично сезонне технічне обслуговування будинку.

Найцікавіше, що більшість цих рішень працювала на принципах, які використовують і сьогодні.

Мох і солома утримували повітря.

Глина створювала теплову масу.

Земля стабілізувала температуру.

Сіни працювали як тепловий тамбур.

Товстий дах зменшував втрати тепла.

А велика піч накопичувала енергію.

Наші пращури не знали термінів «теплопровідність», «теплова інерція» чи «місток холоду».

Але холод швидко навчав розуміти їх на практиці