Одна миска на всю родину і ложка по лобі за непослух: суворий етикет українського сільського столу
Сьогодні кожен член родини має свою тарілку, свою виделку і свій ніж. Можна поїсти тоді, коли хочеш, і так, як хочеш. Але в українському селі XIX століття все було інакше. Родина їла з однієї великої миски, кожен мав свою дерев'яну ложку, а за столом діяли суворі правила, порушити які не наважувався ніхто. Етикет сільського столу був не менш складним, ніж етикет панських бенкетів.
Головним правилом було спільне харчування. Уся родина сідала за один стіл і їла з однієї великої глиняної миски. Ставили її посередині, і кожен діставав їжу своєю ложкою. Тарілок для кожного не було, і це вважалося цілком природним. Спільна миска символізувала єдність родини. У будні їли просту їжу, а на свята на столі з'являлося кілька мисок з різними стравами, і порядок їх подачі теж мав свої правила.
Кожен член родини мав свою ложку. Найчастіше їх вирізали з дерева: з липи, клена, груші. Ложки мали різну форму і розмір, і їх часто прикрашали різьбленням чи випалюванням. Свою ложку людина могла носити з собою: чоловіки затикали її за халяву чобота або за пояс, щоб завжди мати під рукою в дорозі чи в полі.
За стіл сідали в певному порядку. На покуті, тобто в кутку під іконами, сідав господар — батько родини. Поруч із ним — старші чоловіки, потім жінки і діти. Місце кожного за столом визначалося віком і статусом у родині. Діти не мали права самовільно займати чужі місця.
Перш ніж почати їсти, родина молилася. Господар хрестився, і за ним усі інші. Лише після молитви можна було братися до їжі. Першим ложку в миску опускав господар. Ніхто не мав права почати їсти раніше за нього. Це був знак поваги до голови родини.
Їли неспішно і по черзі. Кожен набирав ложку їжі, підставляв під неї шматок хліба, щоб не крапати на стіл, і так доносив до рота. Вважалося непристойним хапати їжу поспіхом, лізти ложкою «на чужу сторону» миски чи вибирати найкращі шматки. Їли зі свого боку миски.
Особливі правила стосувалися м'яса. Коли в мисці було м'ясо, його не можна було брати, поки господар не дасть знак. Зазвичай він стукав ложкою по краю миски, і лише тоді можна було братися за м'ясо. Хто порушував це правило, ризикував отримати покарання.
За столом не можна було сміятися, голосно говорити, гратися, сваритися. Вважалося, що їжа — це дар Божий, і до неї треба ставитися з повагою. Розмови за столом були стриманими, а діти мали сидіти тихо і не вередувати.
Якщо дитина порушувала правила, батько міг покарати її просто за столом. Найпоширенішим покаранням був легкий удар ложкою по лобі. Це було не стільки болісно, скільки повчально. І діти швидко засвоювали, як треба поводитися за столом. Вираз «отримати ложкою по лобі» досі зберігся в пам'яті багатьох родин.
Особливо шанобливо ставилися до хліба. Його клали на стіл першим, на почесне місце. Хліб не можна було класти догори дном, кидати, ламати як попало. Крихти після їжі збирали в долоню і з'їдали або віддавали птахам, але ніколи не викидали на землю. Упустити хліб вважалося гріхом, і його піднімали, цілували і просили вибачення.
Після їжі родина знову молилася і дякувала Богові за хліб. Ложки облизували і клали на стіл або в спеціальну ложечницю. Не можна було залишати ложку в мисці чи класти її догори опуклою стороною, бо це вважали поганою прикметою.
Ці правила мали глибокий сенс. Вони виховували повагу до старших, до праці і до їжі, яка діставалася нелегко. У часи, коли голод був реальною загрозою, кожна ложка їжі мала цінність. І стіл ставав місцем, де діти вчилися поводитися як дорослі.
Сьогодні ми рідко їмо всією родиною з однієї миски. Але деякі звичаї досі живуть: повага до хліба, спільна молитва перед святковою вечерею, традиція збиратися всім за столом на свята. І в цьому ми продовжуємо те, чого навчили нас прабабусі і прадіди.
Коментарі
Дописати коментар