Чому українці орали землю волами, а не кіньми?

 

Чому українці орали землю волами, а не кіньми, і давали їм імена, як членам родини: історія вола в українському господарстві

Сьогодні образ українського села часто пов'язують із кіньми. Але насправді протягом століть головною робочою силою в українському господарстві були воли. Саме вони орали чорноземи, возили снопи, тягнули чумацькі вози до Криму і будівельні колоди з лісу. Без волів не можна було уявити ні хліборобство, ні торгівлю, ні сам побут. І ставлення до них було особливим.

Вол — це кастрований бик, якого вирощували спеціально для роботи. Воли були спокійними, витривалими і надзвичайно сильними. Вони могли тягнути важкий плуг через густу цілину, де коні швидко б виснажилися. Тому для оранки українських чорноземів, особливо важких і глибоких, воли підходили найкраще.

Чому ж не коні? Причин було кілька. По-перше, віл був дешевшим у догляді. Він міг харчуватися соломою, сіном, травою, тоді як коневі потрібен був овес і краще годування. По-друге, віл був витривалішим і рідше хворів. По-третє, коли віл старів і більше не міг працювати, його м'ясо могло стати їжею для родини. А кінь у такому разі не давав господарству майже нічого.

Для оранки цілини чи важких ґрунтів у плуг запрягали кілька пар волів. Подекуди потрібно було три-чотири пари, щоб протягти важкий дерев'яний плуг. Не кожна родина мала стільки волів, тому сусіди часто об'єднувалися і орали разом. Таке спільне орання називали супрягою. Це був ще один приклад взаємодопомоги в селі.

Головним спорядженням вола було ярмо — дерев'яна конструкція, яку надягали на шиї двох волів, щоб вони тягнули разом. Ярмо робили з міцного дерева, а в ньому були отвори для дерев'яних стрижнів, які називали занозами. Через ярмо пара волів ставала єдиною силою, і саме від цього походить вислів «тягнути в одному ярмі».

Воли розуміли команди погонича. Найвідоміші з них — «цоб» і «цабе», якими повертали волів праворуч чи ліворуч. Ці слова стали настільки звичними, що увійшли в народні приказки. Про людей, які не можуть домовитися, кажуть: «Один каже цоб, а другий — цабе».

Особливу роль воли відігравали в чумацтві. Чумаки вирушали в далекі мандри до Криму по сіль і до Дону по рибу саме на волах. Віл міг пройти за день лише кілька десятків кілометрів, але був невибагливим і витривалим. Він пасся на степовій траві під час зупинок і не потребував особливого корму. Тому для довгих мандрівок степом віл підходив ідеально.

Ставлення до волів було майже родинним. Господарі давали їм імена: Сірий, Половий, Рябко, Лисий, Мурий. Воли знали свої імена і реагували на них. Про волів турбувалися, годували найкращим сіном, лікували, коли вони хворіли. А втрата вола була справжньою трагедією для родини, адже без нього неможливо було обробити поле.

Воли були і мірилом багатства. Про заможного господаря казали, що він має кілька пар волів. Воли могли входити до посагу. Їх продавали і купували на ярмарках, і ціна доброго вола була дуже високою. Купівля пари волів була великою подією в житті селянської родини.

Віл займав важливе місце в народній культурі. Про нього складали пісні, особливо чумацькі, де віл постає вірним товаришем людини в дорозі. Згадаймо численні українські пейзажі XIX століття, де по степових дорогах неспішно тягнуть вози сірі воли з довгими рогами.

Особливо цінувалася українська сіра порода великої рогатої худоби. Ці воли мали сріблясто-сіру масть і довгі, широко розставлені роги. Вони були надзвичайно сильними і витривалими. Сьогодні ця порода майже зникла, і її намагаються зберегти як цінну частину національної спадщини.

У XX столітті воли поступово поступилися місцем коням, а згодом і тракторам. Колективізація і механізація сільського господарства витіснили волів із полів. Сьогодні побачити вола в ярмі можна хіба що в музеях просто неба або на історичних фестивалях.

Але слова «ярмо», «цоб-цабе», «тягнути, як віл» досі живуть у нашій мові. І вони нагадують, що на спинах цих терплячих тварин трималося господарство українського села протягом багатьох століть.