Український хутір узимку 150 років тому

 


Коли за ніч зникала дорога. Український хутір узимку 150 років тому
Увечері ще було чути, як за тином риплять полози. Вранці виходиш із сіней і бачиш верхівки верб, солом’яну стріху навпроти, чорну галку на димарі. Усе знайоме. Тільки вулиці немає. Від твоєї хвіртки до сусідської лежить рівний сніг, а там, де дорога спускалася між городами в долину, вітер нагорнув білий гребінь. Поки роздивляєшся, у відчинені сіни вже намело жменю сніжної крупи. Треба причиняти двері й вирішувати, куди прокопатися насамперед.
Уявімо такий ранок на лівобережному хуторі 1870-х. До найближчого містечка можна й не їхати. Мішок зерна почекає поїздки до млина. А от корова в хліві чекати до відлиги не буде. Їй потрібні вода й корм, її треба видоїти. Тому перша дорога після заметілі могла мати всього кільканадцять кроків. Від порога до хліва. Друга вела до криниці. За ніч дощану ляду присипало, мотузка задубіла, а там, де вчора розплескали воду, під свіжим снігом схопився лід. Порожнє відро донести легко. З повним раптом помічаєш кожну нерівність у щойно пробитій стежці.
Найприкріше, що за годину тієї роботи могло вже не бути видно. Для цього навіть не мусив падати новий сніг. Вітер підхоплював суху порошу з відкритого поля, гнав її низом і складав за тином, біля воріт, під стіною клуні. На одному боці двору виглядала мерзла земля, на другому лопата входила по держак. Тож розчистити все обійстя посеред хуртовини було марною працею. Досить, щоб людина пройшла боком, щоб відчинилися двері, щоб вистачило місця пронести оберемок сіна. А коли вітер мінявся, часом простіше було протоптати інший прохід.
У хаті після такого виходу особливо добре відчувалася піч. Руки ще погано слухаються, а з рукава на долівку вже крапає вода. Господиня рогачем підтягує горщик ближче до устя. Дрова, які вчора занесли сухими, тепер дорогого варті. Від одного вогню треба й нагодувати родину, й прогріти житло. Коли дрова прогорали, нагріті черінь і стінки печі ще довго віддавали жар. У горщику доходила каша, біля печі підсихали онучі, а нагорі знаходилося тепле місце для дитини. В іншому кінці тієї самої кімнати шибка могла лишатися білою від морозу.
Узимку господарство мало один підступ. Можна мати зерно й залишитися без борошна. На дорозі до млина кінь загрузне по черево, а цілим зерном діжу на хліб не замісиш. Де в хаті були ручні жорна, там вихід знаходився під власним дахом. Зерно всипали в отвір верхнього каменя й обертали його за руків’я. З-поміж каменів потроху сипалося мливо. Попрацюєш плечем над жорнами й зрозумієш, чому в погожу днину було варто запрягати коня заради далекого млина. Під час завірюхи особливого вибору не випадало. Де лишалися готові крупи, картопля чи квашена капуста, з того й варили, відклавши помел.
Для худоби найбільше важило, з якого боку замело стіг. Щоб занести сіна у хлів, треба було відгорнути сніг і добратися до сухого пахучого покосу під верхнім шаром. На порозі за спиною ще мете білим пилом, а в руках уже літо: стебла, листочки конюшини, дрібне насіння, що обсипається за халяву. Особливо тяжко було дворові, де всю цю роботу мала робити одна людина. Поки сходиш по воду вдруге, в хаті зостануться самі малі діти. А як намокла єдина добра пара чобіт, у того, хто наступним мусить іти надвір, виникав цілком поважний привід почекати біля печі.
Чи можна було виїхати саньми? По втертому снігу полози йшли легко. Та під одноманітною білою поверхнею ховалися рівчак, край греблі, спуск до потоку. У Михайла Коцюбинського в «Ялинці» є напрочуд точна зимова подробиця. Хлопцеві, який заблукав, засніжений кущ здалеку видається хатою. Він уже повертає до того місця, де нібито блимнуло віконце. Хто пробував у присмерку вгадати відстань посеред білого поля, той упізнає цю помилку. За такої погоди вдома чекали навіть тоді, коли подорожньому давно настав час повернутися. Послати другого слідом означало ризикувати й ним.
Рівно 150 років тому, 1876-го, Яків Щоголів написав «Завірюху». У його вірші на краю хутора стоїть хата, де того дня не топили. Мати колише недужу дитину, загортає її в кожушину й слухає, чи не йде чоловік. Поет не називає, скільки градусів надворі. Натомість дає почути, як у лісі хтось рубав і гукав, а тоді стих. Для людини, яка сидить біля вікна, саме ця тиша страшніша за завивання вітру. І кожушина тут запам’ятовується краще за будь-який опис морозу: це все тепло, яке мати зараз може дати малому.
А коли врешті розвиднювалося, село виходило надвір. По ближньому кінці вулиці вже хтось пройшов. На білому видно темні цятки, де чобіт дістав до землі. Сусід відчиняє ворота лише настільки, щоб просунути лопату. З-за тину питають, чи повернулися вчорашні подорожні. Далі в полі ще ні сліду. Першим саням доведеться важко, наступним трохи легше. І ось надвечір з вулиці до хати знову долинає той звичайнісінький звук, на який у гарну погоду ніхто не зважав: дорогою їдуть.
А яка заметіль запам’яталася вашій родині? Чи бувало, що після ночі першою справою відкопували хлів, а хвіртку лишали до обіду?

Коментарі