Генріх
Болінгброк — перший Ланкастер на престолі Англії

 Після зречення напередодні Річарда II Плантагенета, 30 вересня 1399 парламентська асамблея проголосила королем Англії його двоюрідного брата Генрі Болінгброка, першого з династії Ланкастерів. Його 14-літнє правління пройшло в умовах глибокої економічної кризи, заколотів і повстань й в останні роки було ускладнене конфліктом із сином.

Генріх Болінгброк, граф Дербі, був красивим, добре складеним чоловіком, носив завиті вуса і невелику, на королівський манер, роздвоєну бороду. Незважаючи на те, що він ніколи не обмежував себе у бажаннях і був улюбленцем жінок, Генріх залишався хорошим солдатом, прекрасно фехтував, любив лицарські поєдинки й вів життя мандрівного лицаря. Він відвідував госпітальєрів на Родосі і Кіпрі, на боці Тевтонського ордену з власним загоном бився проти язичників в Пруссії і Литві, побував у Венеції, Мілані, Відні та Празі й куди б він не їхав, завжди брав з собою невеликий домашній оркестр. Крім того, Генріх Болінгброк був на диво ерудований, добре володів англійською, хоча віддавав перевагу книгам французькою.

Генріх IV Ланкастер народився в замку Болінгброк в графстві Лінкольншир 3 квітня (або 30 травня) 1367 року в родині Джона Гонта, герцога Ланкастера, і Бланки Ланкстерської й доводився внуком королю Едварду III Плантагенету. Він був старшим з п'яти дітей в родині і окрім того мав ще трьох братів від другого шлюбу батька з Катериною Свінфорд — Джона, Генрі і Томаса Бофортів

Незважаючи на свою освіченість і вишукані манери, у Болінгброка було мало спільного з його на рік старшим двоюрідним братом королем Річардом II Плантагенетом, який так і не пробачив йому участь в заколоті т. зв. лордів-апелянтів у 1387 році, а також у битві при Редкоут-Брідж наступного, де армія королівських фаворитів зазнала нищівної поразки. Тим не менш, не маючи достатньої підтримки, король був змушений замиритись зі своїми колишніми ворогами і лише через десятиліття, коли його авторитет в державі зміцнився, Річард II почав переслідування лордів-апелянтів. Хоча у бездітного короля й були певні підозри, що Болінгброк, син найвпливовішої і найбагатшої після короля людини Англії Джона Гонта, мав плани усунення його з трону, репресії його не торкнулась. Більше того, придане дружини Болінгброка Мері де Боен графство Херефорд зусиллями Річарда у 1397 році отримало статус герцогства як подяка за спільну боротьбу проти їх дядька Томаса Вудстока.

Серед тих, хто уник розправи, був і колишній фаворит короля Томас Моубрей, винагороджений за розправу над своїми колишніми союзниками по заколоту десятилітньої давнини титулом герцога Норфолка. Достовірно невідомо наскільки це мало під собою реальні підстави, але 30 січня 1398 року Болінгброк у присутності Річарда II звинуватив Моубрея у змові проти короля, а згодом — у вбивстві принца крові герцога Глостерського. Моурбей звинувачення відкинув і слідча комісія парламенту постановила вирішити спір лицарським поєдинком, який мав відбутися 16 вересня в Ковентрі, графство Вест-Мідлендс, на день св. Ламберта. Але у призначений час король, кинувши зі свого помосту жезл, зупинив поєдинок і оголосив рішення вислати обох новоспечених герцогів з Англії: Моурбея довічно, а Болінгброка — на десять років.

Річард II Плантагенет на анонімному портреті XVI століття © Лондонська Національна портретна галерея

В лютому наступного року помер Джон Гонт, герцог Ланкастера, Аквітанії і претендент на корону Наварри. В Англії ніколи ще не було такого багатого і могутнього принца крові: поряд з численними маєтками він мав тридцять замків, розташованих, в основному, на півночі, в центральних графствах і Вельсі, у воєнний час міг відразу виставити для королівського війська 1000 озброєних лицарів і 3000 стрільців, його герцогство Ланкастерське було практично незалежною державою, в межах якої приписи короля мало що значили, а палац Савой у Лондоні був настільки ж величний, як і будь-який палац його царственого племінника. Незважаючи на свої запевнення, що Болінгброку буде дозволено успадкувати маєтки і титули батька, Річард II відмовився виконати заповіт Джона Гонта і у березні 1399 року оголосив, що вигнання його двоюрідного брата стає довічним, а всі володіння його покійного батька переходять у власність корони.

Оселившись у Парижі, Генріх Болінгброк близько зійшовся з Людовиком Орлеанським, який у червні отримав контроль над двором свого старшого брата французького короля Карла VI Божевільного. Політика останнього на зближення з англійською короною не відповідала політичним амбіціям герцога Орлеанського і, коли Річард II відбув до Ірландії для придушення чергового заколоту, він дозволив Болінгброку повернутись на батьківщину трьома кораблями з трьома сотнями бійців. У супроводі Томаса Арундела, колишнього архієпископа Кентерберійського, 4 липня Генріх висадився в Равенскарі, графство Йоркшир, де його зустріли колишні офіцери маєтку Гонта з озброєними васалами і незабаром приєдналися його зять граф Вестморленд і герцог Нортумберленду, дві наймогутніші людини Північної Англії. 28 липня Болінгброк увійшов у Брістоль, де були заарештовані і негайно обезголовлені найменш популярні радники Річарда, включаючи його скарбника Вільяма Скропа, графа Вілтшира.

Коли Річард II висадився у Південному Вельсі, його зрадили граф Вустер і герцог Албермайль, з якими він повернувся з Ірландії, і король був змушений переховуватись в замку Конвей, де герцог Нортумберленд і архієпископ Арундел передали йому вимоги Болінгброка: повернути всю батьківську спадщину, повністю відновити в титулах, не втручатись у розгляд парламентом його кандидатури на посаду стюарда Англії і віддати під суд п'ятьох своїх радників. Отримавши від герцога Нортумберленда клятвенне запевнення, що за умови виконання всіх вимог Річард збереже корону і владу, король у супроводі невеликої свити вирушив на зустріч з двоюрідним братом, але по дорозі був схоплений і 19 серпня відвезений в замок Флінт, де став бранцем Болінгброка.

Через місяць Річарда привезли до Лондона, де він 29 вересня за присутності великої кількості свідків підписав акт про зречення. Скликана 30 вересня 1399 року у Вестмінстері парламентська асамблея визнала зречення Річарда II чинним, після чого Болінгброк, перехрестившись, заявив свої претензії на трон, обґрунтувавши їх тим, що попри те, що він походить з молодшої гілки нащадків Едварда III, ніж найближчий претендент на престол 8-річний Едмунд Мортімер, його родовід йде по чоловічій, а не по жіночій лінії. Він говорив по-англійськи: «Я той, хто є нащадком правої лінії крові нашого доброго пана короля Генріха III [Плантагенета]», не забувши додати, що королівство в результаті поганого правління перебуває на межі падіння і що він єдина людина, яка може відновити порядок і закон. Після цього архієпископ Арундел за руку підвів Болінгброка до королівського трону і асамблея проголосили його королем Англії і Франції, першим з династії Ланкастерів. Сумнівність процедури сходження на престол, більше схожої на його узурпацію, змусила Болінгброка поспішати і вже 13 жовтня він був офіційно коронований у Вестмінстерському абатстві.

Законним претендентом на престол Англії був син вбитого в 1398 році Роджера Мортімера (онук по матері Лайонеля, герцога Кларенса, другого сина Едварда III Плантагенета) 8-річний Едмунд Мортімер, 5-й граф Марч, батька котрого свого часу Річард ІІ проголосив спадкоємцем престолу, а у подальшому це право було підтверджене й парламентом

Незважаючи на те, що Генріх IV отримав так ним бажану корону Англії, він опинився в украй складному положенні: узурпація влади небезпечно послабила монархію, яка переживала скрутні економічні часи, знаходячись на межі банкрутства. Король навіть не зміг заплатити щедру винагороду, яку обіцяв своїм прихильникам після прибуття в Англію, не знизив податки, а як і його попередник позичав кошти у вельмож, купців чи прелатів, в результаті чого борг корони досяг неймовірних розмірів. Більшу частину свого 14-літнього правління він провів придушуючи повстання у Вельсі і Нортумбрії, а у 1405 році не зміг зарадити армії маршала Франції Жана де Ре, яка разом з валійцями протягом півроку грабувала Англію.

В країні виникла криза довіри королю й у наступному році парламент змусив Генріха призначити раду, якій належало контролювати фінансову політику в цілому і королівські витрати зокрема, а в 1410 році, коли його здоров'я похитнулось, країною протягом року правив його син Генріх Момут, принц Вельський. Саме за його наказом до Франції були відправлені англійські війська для підтримки герцога Бургундського, що ворогував з Орлеанським домом і, коли Генріх IV оговтався від хвороби, стосунки з сином переросли в справжній конфлікт, який тривав до смерті короля 20 березня 1413 року. Хроніст Джон Капгрейв повідомляє, що королівський сповідник Джон Тілль благав Генріха покаятися в узурпації трону, на що отримав відмову через заборону принца Вельського, якому, за спогадами італійського історика і сучасника тих подій Тіто Лівіо, за кілька місяців до своєї кончини Генріх IV зізнався: «Я гірко каюсь в тому, що поклав на себе тягар корони цього королівства».