«Маніфест
17 жовтня»

 30 жовтня 1905 року (17-го за ст. стилем) Микола II підписав «Найвищий маніфест», три пункти якого запроваджували громадянські свободи і парламентаризм на основі багатопартійності. Він докорінним чином змінив політичну систему Російській імперії і заклав підвалини краху царизму навесні 1917 року.

Ганебна поразка у Російсько-японській війні була сприйнята суспільством як свідчення архаїчності державного устрою Росії, яка переживала важку економічну кризу. Кривава неділя 22 (9) січня 1905 року, коли була розстріляна мирна робітнича демонстрація у Санкт-Петербурзі, спричинила хвилю обурення в суспільстві і міста імперії охопили страйки, які відбулися, зокрема, в Катеринославі, Харкові, Києві, Миколаєві та Одесі. Масового характеру набули селянські заворушення, небезпеку втрати керованості силових структур засвідчило повстання 14 червня на панцернику «Потьомкін» в Одесі. Поглиблення політичного і соціального напруження змусило царат піти на давно назрілі поступки — 19 серпня (6 серпня) 1905 року побачив світ імператорський маніфест про скликання дорадчої Державної думи (парламенту).

Тим часом явища системної кризи наростали. Піковою точкою суспільного протистояння став загальноросійський страйк, що розгорнувся в жовтні 1905 року. Його учасниками стали близько 2 млн осіб, транспортне сполучення було паралізоване, зв'язок з Петергофом, де перебував імператор, здійснювали лише пароплави Невою, столиця опинилася в інформаційній ізоляції, страйкували навіть держслужбовці. 27 жовтня (14 жовтня) у великих містах, зокрема Києві, був запроваджений військовий стан.

Останній імператор Росії Микола II Романов (1868-1918), 1912 рік

В обставинах, коли уряд втратив важелі керування країною, 30 (17) жовтня 1905 року Микола ІІ підписав «Найвищий маніфест», який став вимушеною відповіддю на окреслену статс-секретарем Сергієм Вітте дилему «запровадження диктатури чи поступки революційному руху?» Разом із Маніфестом оприлюднювалася стисла доповідь Вітте, в якій зазначалося, що Росія переросла форму існуючого ладу, а смуту, як іменувалась революція, можна вгамувати, створивши уряд, обраний на нових засадах.

Три пункти Маніфесту виглядали передвісниками масштабних перетворень, які з часом мали докорінним чином змінити політичну систему Російській імперії. Самодержець «дарував населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особистості, свободи совісті, слова, зібрань і союзів», учасником виборчого процесу до Державної Думи визнавалися всі верстви населення, запроваджувалося загальне виборче право, а сама Дума отримувала компетенцію затверджувати всі державні закони і контролювати діяльність виконавчої гілки влади, підпорядкованої імператору, про що відповідні зміни були внесені до «Зведення законів Російської імперії».

Голова Ради міністрів Російської імперії (з жовтня 1905 по квітень 1906 року) Сергій Вітте (1849-1915), 1880 рік

Однак замість очікуваного замирення Маніфест спричинив ще більший розкол суспільства. Демонстрації інтелігенції, студентів та робітництва під червоними прапорами святкували перемогу і свободу, подекуди публічно знищувались портрети Миколи ІІ. Натомість маніфестації монархістів ратували за необмежену владу імператора. Протистояння дійшло до відкритих вуличних зіткнень і потужного сплеску антисемітизму (690 погромів у 660 населених пунктах, жертвами яких стали близько 1600 осіб).

Наймасштабніший єврейський погром розпочався 31 (18) жовтня 1905 року в Одесі: в ньому загинуло 400 осіб і 50 тисяч було пограбовано

Тим не менш під впливом Маніфесту пришвидшилася розбудова політичного простору імперії. В стислі строки з'явилося принципово нове для неї явище — легальні політичні партії. Російські ліберали створили «Союз 17 октября» (октябристи) на чолі з Олександром Гучковим та Конституційно-демократичну партію (кадети) під проводом Павла Мілюкова. На крайньо правому боці політичного спектру опинилися чорносотенці (зокрема «Союз русского народа» Олександра Дубровіна), які виступали за збереження абсолютизму. Крайні ліві партії (соціал-демократи й есери) стали організаційною основою подальших робітничих, селянських та солдатських повстань, маючи на меті повалення царизму та докорінну зміну соціально-економічного ладу.

Однак сподівання лібералів на потужний політичний прорив не справдилися: робітниче представництво в Першій Думі було мінімальним, а намір кадетів, які отримали більшість, докорінно перебудувати політичний устрій Росії привів до парламентсько-урядової кризи і за поданням прем'єр-міністра Петра Столипіна 8 липня 1906 року Микола II розпустив Думу, яка пропрацювала лише 72 дні.

Розпуск через рік Другої Думи знаменував поразку Першої російської революції, головним здобутком якої стало запровадження громадянських свобод і парламентаризму на основі багатопартійності. Але зміна Миколою II виборчого законодавства задля формування лояльного парламенту і небажання керівних кіл Російської імперії модернізувати країну в умовах наростання системної кризи мали фатальні наслідки — декоративність «російської революції згори» загалом і «Маніфесту 17 жовтня» зокрема, заклали підвалини краху царизму навесні 1917 року.