Коронація
Генріха VII Тюдора

 30 жовтня 1485 року у Вестмінстерському абатстві в Лондоні відбулась коронація Генріха VII, першого Тюдора на престолі Англії і другого короля в історії країни, який здобув престол за правом завоювання, а не наслідування. Він став родоначальником нової династії, яка правила Англією протягом наступних п'яти поколінь.

Майбутній король Генріх VII Тюдор народився 28 січня 1457 року в замку Пембрук на південному заході Вельса у розпал Війни Червоної та Білої троянд. Попри вельми знатне походження — він був прямим нащадком французького і англійського королівських домів, — шансів зійти на престол у нього практично не було: його батько Едмунд Тюдор, 1-й граф Річмонд, був народжений в неузаконеному шлюбі Катерини де Валуа (вдови короля Генріха V Ланкастера і сестри французького короля Карла VII) з валлійським аристократом Оуеном Тюдором, а матір леді Маргарет Бофорт вела своє походження від Джона Гонта, четвертого, незаконнонародженого, сина короля Едварда III Плантагенета. Ні батьківська, ні материнська лінія прав на престолонаслідування не давала, однак рішенням короля Річарда II, в 1407 році підтвердженим Генріхом IV Болінгброком, за нащадками Бофортів зберігався статус королівських родичів і усі відповідні привілеї.

Генріх народився через три місяці після смерті батька в полоні йоркістів, і ним спочатку опікувався батьків брат Джаспер, граф Пембрук, а після його вимушеної втечі до Шотландії — Вільям Герберт, затятий ворог родини Тюдорів, котрий успадкував їх володіння і титули. Попри фактичний полон, хворобливий з дитинства Генріх, що зростав без участі матері — у 1458 році 15-літня Маргарет Бофорт взяла третій шлюб, за словами хроніста Полідора Вергілія «отримав гарне виховання зусиллями дружини Вільяма Герберта», який подбав і про освіту свого протеже під наставництвом оксфордських священнослужителів Едварда Гейслі і Ендрю Скотта та його військову виправку, якою займався лицар Г'ю Джоніс.

Вільям Герберт сприймав Генріха Тюдора як члена родини і мав намір одружити його з однією зі своїх доньок й передати йому у спадок усі титули, відібрані свого часу у його дядька Джаспера. Однак у 1469 році Війна троянд поновилась з новою силою і 26 липня Герберт поліг під Еджкот-Мур, де Річард Невілл, 16-й граф Ворвік, що перейшов на бік Ланкастерів, розбив армію короля Едварда IV. 12-річного Генріха Тюдора, який був свідком битви і загибелі свого опікуна, Йорки зуміли вивезти в замок Веоблі, де він перебував до жовтня 1470 року, коли Ворвік узяв Лондон і у Вельс зміг повернутись Джаспер Тюдор. Разом зі своїм племінником він прибув до столиці, де Генріх був представлений новому королю Генріху VI Ланкастеру й після багатьох років нарешті побачився зі своєю матір'ю.

11 листопада парламент повернув Генріху Тюдору його маєтності і права, включно з титулом графа Річмонда.

Однак тріумф Ланкастерів був недовгим. Уже в березні 1471 року Едвард IV Йорк висадився з армією в Йоркширі, 14 квітня в битві при Барнеті розгромив Ворвіка, захопив Лондон і полонив Генріха VI. Дружина короля Маргарита Анжуйська, що з сином Едвардом, принцом Вельським, саме перебувала у Франції, повернулась до Англії з 2-тисячним військом, маючи намір з'єднатись із силами Джаспера Тюдора, проте 4 травня під Тьюксбері була розбита. Захопленого у полон 17-річного принца Едварда стратили, а Маргариту Анжуйську у залізній клітці доправили у Лондон, де 21 травня провели пішки під час тріумфальному в'їзду в столицю Едварда IV.

Наступного дня у Тауері несподівано, начебто «від меланхолії», яка його охопила після звістки про смерть свого єдиного сина, помер Генріх VI.

Тим часом Джаспер Тюдор, який з військом не встиг вчасно прибути до Тьюксбері, разом з племінником намагався знайти захист у вірних Ланкастерам валлійських містах. Вони зуміли дістатись Пембрука, проте замок втримати їм не вдалось, і на початку червня 1471 року з великими труднощами відпливли на континент, сподіваючись на захист короля Людовик XI Валуа. Однак дістатись Франції не вдалось — шторм прибив корабель Тюдорів до Бретані, де вони стали почесними бранцями герцога Франциска II, який довгі 12 років не піддався жодному тиску ні французького, ні англійського короля повернути втікачів, плекаючи надії використати Тюдорів у власних політичних інтересах.

Едвард IV Йорк помер 9 квітня 1483 року. Його 12-літній син правив недовго, неповних три місяці, під протекцією батькового брата Річарда Глостерського, доки не був ним усунутий з престолу як бастард, заарештований і разом з молодшим братом ув'язнений в Тауері.

Віроломство Річарда III і переслідування родини Єлизавети Вудвілль, вдови Едварда IV, розкололо йоркістів. Неспокій охопив Кент, Суррей, Беркшир, Вілтшир і Девоншир. У Бретань потягнулись втікачі від свавілля узурпатора, які після загибелі у 1475 році Генрі Голланда, герцога Екстера, онука сестри Генріха IV, бачили у Генріхові Тюдорі можливу альтернативу Річарду III. Навіть могутній герцог Бекінгем, камергер короля, зав'язав з Тюдорами таємне листування, і несподівано для себе 26-літній Генріх, граф Річмонд, з маловідомого ланкастерського вигнанця перетворився на претендента на престол Англії. На Різдво 1483 року в соборі Сен-П'єр в Ренні він дав урочисту клятву в разі успіху заколоту одружитися на Єлизаветі, доньці Едварда IV, щоб нарешті примирити Йорків і Ланкастерів.

Недієздатний через хворобу бретонський герцог Франциск II не зміг завадити Тюдорам втекти до Франції, де їм надали захист регенти малолітнього Карла VIII, що плекали надії анексувати Бретань. У норманському місті Онфлер французьким коштом почала формуватись армія з числа місцевих найманців. До неї влилась і невелика кількість йоркських, ланкастерських та валлійських вигнанців. Сил бракувало, однак смерть 16 березня 1485 року англійської королеви прискорила хід подій — до Тюдорів дійшли чутки про начебто насильницьку загибель Анни Невілл через намір Річарда ІІІ одружитись на своїй племінниці. Це рушило плани заколотників, то ж уже 7 серпня в Мілл-Бей біля містечка Дейл у Пембрукширі пришвартувалось 30 кораблів Генріха Тюдора з десь 5 тисячним військом. Повернувшись на батьківщину через 14 років, він, якщо вірити Полідору Вергілію, впав на коліна і поцілував землю, вимовивши «не покинь мене, Господи і поборися за мою справу».

Річард III знав про майбутнє вторгнення Генріха в Англію і, згідно «Кройлендській хроніці», навіть нетерпляче чекав цього, вважаючи, «що це покладе край усім його страхам і неприємностям». Однак він помилково чекав Тюдора поблизу Саутгемптона, де наказав зосередити війська і флот під командою гофмейстера лорда Ловелла, то ж звістка про висадку Генріха за кількасот кілометрів на захід дійшла до Річарда лише через чотири дні, заставши його далеко на півночі, у Ноттінгемі.

Доки Річард III ще розсилав своїм прихильникам листи, повідомляючи, що «нарешті настав той довгоочікуваний день, коли вони зможуть здобути легку перемогу над ганебною зграєю», Генріх Тюдор вже встиг схилити на свій бік сера Ріса ап Томаса, фактичного правителя південно-західного Вельсу, котрому пообіцяв контроль над усім регіоном. Той зібрав десь 2-тисячне військо, і 15 чи 16 серпня дві колони — англійська і валлійська — з'єднались біля Шрусбері, ступивши на землю Англії.

У цей час формування королівської армії лише починалось. У Лестері чекали на прибуття Джона Говарда, 1-го герцога Норфолка, Томаса Говарда, графа Суррея, Генрі Персі, 4-го графа Нортумберленда, Джона де ла Поля, графа Лінкольна, Френсіса Лоувелла, віконта Лоувелла. Чекали і на Томаса Стенлі, короля острова Мен і лорда Верховного констебля Англії. Але той, пославшись на хворобу, вирішив не поспішати, а коли його пасинок (син його дружини Маргарет Бофорт від попереднього шлюбу) Генрі Тюдор дістався Стаффордшира, двічі з ним таємно зустрівся, щоб обговорити, як повідомляє хроніст Полідор Вергілій, «можливу битву з королем Річардом».

Зрештою саме зрада Томаса Стенлі і його брата Вільяма зіграла вирішальну роль, коли армії Тюдорів і Йорків 22 серпня зійшлись біля Босворта: їх війська хоча і прибули до поля бою, стали далеченько, фактично між супротивниками, і у битву вступили на боці Тюдора лише коли Річард III вже був близький до перемоги. Удар Стенлі з флангу застав Йорків зненацька. Річард опинився в оточенні, вирватись з якого не зміг і був зарубаний валлійським піхотинцем. Звістка про загибель короля деморалізувала військо Йорків, й поле бою поспішив залишити Генрі Персі, загін якого теж бездіяльно провів усю битву. Як свідчить Полідор Вергілій, Томас Стенлі підніс своєму пасинку втрачену Річардом корону коли Генріх Тюдор, стоячи на пагорбі поблизу села Сток Голдінг, «виголошував дворянам і джентльменам слова вічної вдячності … так, наче він вже був проголошений королем волею народу».

Того ж дня Генріх увійшов в Лестер, звідки через дві доби рушив у Лондон, де відбулась коронації 28-річного монарха, першого з династії Тюдорів. Її подробиць не збереглося, окрім згадки літописця Війни троянд Едварда Голла: «[Генріха] з великою помпою супроводили до Вестмінстерського абатства і там в тридцятий день жовтня [1485 року] з усім належним церемоніями, які здавна заведені, співами та спільною згодою [...] він був проголошений королем Генріхом VII». Очевидець подій Джон Фішер, єпископ Рочестера, сповідник і капелан леді Маргарет Бофорт, повідомляє, що «коли її син був увінчаний всім цим великим тріумфом і славою, вона не стримала сліз».

Цього ж дня відбулось засідання парламенту, на якому, згідно «Кройлендській хроніці», «була підтверджена верховна влада нашого лорда короля, що належить йому не по одному, а по багатьох правах, так що ми можемо бути певні, що він управляє англійським народом абсолютно законно, а не як завойовник, який отримав перемогу у війні». Після цього за ініціативою Генріха VII парламент анульовав т. зв. білль про «Титул короля», яким діти покійного Едварда IV Йорка два роки перед тим були оголошені незаконнонародженими.

Слідом за цим Генріх VII видав «Акт про державну зраду, проти колишнього герцога Глостера, який іменував і величав себе королем Річардом III в силу здійсненної ним узурпації», а також проти його прихильників — герцога Норфолка, графа Серрі, трьох перів і восьми лицарів включаючи головних з них — Роберта Бракенбері, Річарда Реткліффа і 15 інших, у тому числі Джона Кендалла і Вільяма Кетсбі. Дехто з цього списку все ж уник покарання, попри свою участь у битві при Босворті на боці Річарда III.

Після отримання дозволу від папського легата, 18 січня 1486 року у Вестмінстерському абатстві Генріх VII як і обіцяв узяв шлюб зі своєю родичкою Єлизаветою Йоркською, що знаменувало завершення 30-ліття воєн і примирення Ланкастерів та Йорків, геральдичні троянди яких перший англійський король з династії Тюдорів поєднав у власній емблемі.