Створення Троїстої Антанти

 Створення
Троїстої Антанти

31 серпня 1907 року в Санкт-Петербурзі уряди Росії і Великобританії підписали конвенцію про розподіл сфер впливу в Персії, Афганістані й Тибеті. Вона завершила формування англо-франко-російського військово-політичного блоку, відомого як Антанта.

Міжнародні протиріччя у боротьбі великих європейських країн за переділ світу наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть призвели до утворення на континенті двох військово-політичних угрупувань. У 1882 році, після приєднання Італії до австро-німецького договору 1879 року, було створено Троїстий союз. На противагу йому в 1891-93 роках склався франко-російський союз, оформлений відповідною угодою, секретною військовою конвенцією та оборонним альянсом.

З провідних європейських держав поза військовими блоками до початку ХХ століття залишалася лише Велика Британія, що дотримувалася традиційного курсу «блискучої ізоляції» і грою на протиріччях між угрупуваннями розраховувала досягти своїх цілей в ролі міжнародного арбітра. Проте наростання антагонізму у відносинах із Німеччиною, яка активно провадила колоніальну експансію і мілітаризацію економіки та прагнула потіснити гегемонію Британії на морях, змусило Лондон змінити позицію і шукати зближення з Російською імперією і Французькою республікою.

Першим кроком на шляху створення Антанти стало підписання 8 квітня 1904 року англо-французької угоди, що отримала назву «Сердечна згода» як нагадування про період їх порозуміння і близького співробітництва у 1830-40-х роках. Письмовий і частково таємний, цей договір ознаменував завершення кількасотлітнього протистояння двох держав й підвів риску під їх тривалим колоніальним суперництвом в Африці, Північній Америці та Південно-Східній Азії.

Словосполучення «сердечна, гарна злагода» щодо англо-французьких відносин першим вжив міністр закордонних справ Великобританії Джордж Гамільтон-Гордон, лорд Абердін, у 1843 році. Воно припало до душі королю французів Луї-Філіппу I, який використав його того ж року під час виступу в парламенті. Кальковане французькою як «entente cordiale», це словосполучення з часом увійшло в інші мови вже без перекладу і у скороченому вигляді як Антанта

Наступним кроком у формуванні Антанти стало зближення позицій Сполученого Королівства і Російської імперії, чиї інтереси перетнулись спочатку на Кавказі і в Середній Азії, в кінці XIX століття — в Персії, Афганістані, на Памірі та Гімалаях, а в 1904 році — і на Тибеті. Поразка у війні з Японією змусила Росію переглянути свою політику в Азії і розпочати пошуки політичних шляхів урегулювання суперечностей з Британією, перш за все у Персії, де революційні зміни 1906 року стали загрозою обом державам.

Згідно досягнутих домовленостей Росія визнала протекторат Великобританії над Афганістаном, обидві держави визнали суверенітет Китаю над Тибетом, а Персія була поділена на зони впливу — північну російську і південно-східну британську. Відповідний договір, підписаний 31 (18 за ст. ст.) серпня 1907 року у Санкт-Петербурзі міністром закордонних справ Росії Олександром Ізвольським і британським послом Артуром Ніколсоном, в цілому завершив процес формування союзу трьох держав «Троїста Антанта».

На відміну від Троїстого союзу, учасники якого з самого початку були пов'язані взаємними військовими договорами, в Антанті подібні обопільні угоди мали лише Росія і Франція. Британський уряд хоча і підтримував контакти з генштабом і військово-морським командуванням Франції, зволікав з підписанням військових конвенцій із союзниками по блоку, між учасниками якого неодноразово виникали розбіжності і тертя. Вони проявлялися навіть у періоди гострих міжнародних криз, зокрема Боснійської кризи 1908-09 років і Балканських воєн 1912-13 років.

«Факт […] полягає в тому, що Антанта не є альянсом. В разі виникнення надзвичайних ситуацій на неї можна взагалі не зважати. Антанта — це не що інше, як система поглядів на загальну політику, яку поділяють уряди […] країн, але які за певних обставин можуть стати настільки непевними, що втрачають будь-який зміст» — британський дипломат Айра Кроу, 1907 рік

Протиріччя усередині Антанти намагалася використати Німеччина, що прагнула ізолювати Росію від Франції і Великої Британії. Проте усі її зусилля в цьому напряму закінчилися невдачею. У свою чергу країни Антанти зробили успішні кроки по відокремленню Італії від Німеччини і Австро-Угорщини. Хоча до початку Першої світової війни вона формально і залишалася у складі Троїстого союзу, зв'язки Італії з країнами Антанти зміцнювалися, і у травні 1915 року вона перейшла на бік Антанти й оголосила війну спочатку Австро-Угорщині, а згодом і Німеччині. Після розпаду Троїстого союзу внаслідок укладення договорів урядами Німецької та Австро-Угорської імперій з Османською імперією і Болгарським царством до осені 1915 року було створено нове військово-політичне об'єднання — Четверний союз.

Натомість коаліцію Великої Британії, Французької республіки й Російської імперії в протистоянні з Четверним союзом поряд з Італією підтримали США, Японська імперія, Королівство Румунія, Республіка Китай, Королівство Греція, Португальська республіка, загалом 25 держав. Сполучені Штати, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» цього об'єднання, що перетворилося на військово-політичний союз світового масштабу, в якому провідну роль відігравали Велика Британія, Франція, Росія, Італія, США і Японія.

З початком Першої світової війни співпраця засновників Троїстої згоди стала тіснішою. У вересні 1914 року в Лондоні вони підписали декларацію про відмову від укладення сепаратного миру з Німеччиною та її союзниками, яка замінила союзний військовий договір. Почали проводитися політичні і військові конференції Антанти, були утворені її політичні та військові органи — Верховна рада і Міжсоюзний військовий комітет, завданням яких була координація дій учасників блоку.

Подібно до розробленої програми переділу світу державами Троїстого, а згодом Четверного союзу, в якому Німеччина відігравала провідну роль, лідери Антанти з початком світової війни вступили в секретні переговори, на яких обговорювалися плани відчудження територій супротивників. Досягнуті домовленості були закріплені в таємних англо-російсько-французькій угоді 1915 року (про перехід Константинополя і Чорноморських проток до Росії), Лондонському договорі того ж року (про передачу Італії територій, що належали Австро-Угорщині, Туреччині і Албанії), угоді Сайкса-Піко 1916 року (про поділ азійських володінь Османської імперії між Великою Британією і Францією за погодженням із Росією). Плани захоплення німецьких колоніальних володінь виношували Японія, США і Португалія.

До середини 1917 року Антанті вдалося підірвати військову потугу країн Четверного союзу. Але у листопаді в Петрограді відбувся більшовицький переворот, у результаті чого Росія вийшла з війни, підписавши 3 березня 1918 року в Бресті-Литовському сепаратний мирний договір із країнами Четверного союзу. Того ж року держави Антанти почали військову інтервенцію в більшовицьку Росію під гаслом її примусу до виконання союзницьких зобов'язань.

Із капітуляцією Німеччини в листопаді 1918 року головна військова мета Антанти була досягнута. Її політичний орган — Верховна рада — практично виконував функції «світового уряду», взявшись за влаштування післявоєнного порядку. Свій успіх Антанта дипломатично закріпила на Паризькій мирній конференції 1919-20 років, створивши так звану Версальську систему міжнародних відносин. Проте провал політики Антанти стосовно Росії і Туреччини виявив межу її можливостей, що підточувалися внутрішніми протиріччями між державами-переможницями. З початком роботи Ліги Націй — міжнародної міжурядової організації, заснованої на Паризькій мирній конференції, Антанта як військово-політичний блок формально припинила своє існування. Співпраця між колишніми її головними учасниками (крім Росії) надалі велася в напрямі підтримки версальсько-вашингтонської системи, створеної ними для забезпечення свого світового панування.