Розстріли у Бабину Яру
29 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві почались масові розстріли мирного населення міста, у яких за два дні в Бабиному Яру було вбито понад 33 тисячі євреїв. Загальна кількість страчених за понад два роки німецької окупації документально не встановлена, за поміркованими оцінками становить принаймні 70 тисяч чоловік
Вже за два місяці Німецько-радянської війни група армій «Південь» Вермахту, завдавши Червоній армії ряд важких поразок, вийшла до Дніпра по всій довжині фронту від Києва до Херсона. У кінці серпня 1941 року 17-а польова армія генерала Карла-Генріха фон Штюльпнагеля переправилась на Лівобережжя в районі Кременчука, звідки рушили на північ, й 11 вересня під Ромнами (Сумська область) з'єдналась з 2-ю танковою армією генерал-полковника Гайнца Гудеріана з групи армій «Центр», яка, прорвалась через радянські рубежі з-під Смоленська. Попри загрозу оточення п'яти армій Південно-Західного фронту, залишити Київ радянська Ставка Верховного Головнокомандування дозволила лише 18 вересня, й, знищивши або замінувавши майже всі об'єкти життєзабезпечення міста та підірвавши чотири моста через Дніпро, пізно вночі з міста відступили останні підрозділи 37-ї армії генерал-майора Андрія Власова.
6-а армія генерала Максиміліана Фреттер-Піко увійшла в Київ зранку 19 вересня з боку Подолу. Було віддано негайний наказ про «Очищення міста від вибухових пристроїв та мін», проте виконати заплановані роботи вчасно не вдалось, і 24 вересня у центрі Києва прогриміли вибухи, які знищили кількадесят будинків в районі вулиці Ейхгорнштрассе (за радянських часів Воровського, нині Хрещатик). Щоб локалізувати пожежу, було прийнято рішення підірвати деякі навколишні будівлі, що разом із підривами у наступні дні радянськими підпільниками зайнятих окупаційними військами адміністративних будівель геть знищило історичну архітектурну забудову центра Києва.
Розшукуючи диверсантів, німецька влада почала тероризувати місто, й Києвом прокотилась хвиля репресій. Вину за вчинені руйнування було покладено на місцевих євреїв. Газета «Український вісник», орган Київської міської управи, в той час писала: «...Хрещатик була краща частина міста, її населяли жиди. В мирний час тут вони спекулювали, а вночі проводили у веселих оргіях. І коли настав кінець такому життю, вони в передсмертній агонії вирішили помститися над народом».
27 вересня 1941 року у Києві з'явились оголошення із наказом коменданта міста генерал-майора Курта Еберхарда під загрозою розстрілу всім євреям прибути через два дні о 8-ій ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова (нині Юрія Іллєнка).
У неділю зранку 29 вересня 1941 року понад 30 тисяч євреїв рушили на північну околицю Києва. Від Лук'янівської площі по Мельникова, повз заставу на перехресті з вулицею Пугачова (нині Академіка Ромоданова) до другої застави на розі з Кагатною (нині – сім’ї Хохлових), де у них відібирали документи, цінності, особисті речі й змушували зняти верхній одяг, складуючи усе у мішки. Далі – ліворуч по Кагатній та праворуч по Табірній (нині Дорогожицька) до краю Братського (Воїнського) кладовища.
Звідти по коридору, утвореному щільними рядами німецьких автоматників, групи по 30-40-50 чоловік проводили ще сотню-другу метрів до яру, біля якого людей роздягали до спіднього і розстрілювали з кулеметів.
Після того як рів наповнювалось двома-трьома рядами трупів, наступні жертви для страти відводводили все далі вздовж урвища (аж до нинішьої станції метро «Дорогожичі»).
Поранених і вцілілих з автоматів добивали поліцейські, які йшли по тілах дном яру.
До сутінок того дня зондеркоманда «4а» айзнатцгрупи «С» під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля і за підтримки 9-го та 45-го батальйонів німецької поліції безпеки полку поліції і роти Ваффен-СС групи армій «Південь» розстріляла близько 22 тисяч чоловік. Кого не встигли, загнали на ніч у порожні гаражі на Табірній і розстріляли наступного дня, після чого сапери підірвали схили яру і військовополонені засипали тіла вбитих.
Згідно з проведеним у повоєнні роки розслідуванням Слідчого відділу КДБ УРСР 29-30 вересня 1941 року у Бабиному Яру загинуло 33 771 чоловік.
Уціліти тими днями вдалось принаймні 29-м людям. Більшість затемна вибралась з-під присипаних землею трупів, двох дівчат, які видали себе за українок, своєю машиною з місця розстрілу вивіз німецький офіцер. Частину з них було згодом схоплено і страчено.
Розстріли тривали й у наступні дні — 1, 2, 8 і 11 жовтня. Більшість із вбитих становили євреї.
Протягом наступних двох років у Бабиному Яру було також страчено сотню матросів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії, 621 члена українського підпілля, знищено кілька циганських табори, в'язнів створеного поблизу взимку 1942/43 року Сирецького концтабору, де утримувались колишні комуністичні активісти, підпільники і військовополонені, загалом, за поміркованими оцінками, понад 70 тисяч чоловік.
Коли відступ німецької армії з Києва став справою кількох місяців, окупаційна влада намагалась сховати сліди масових страт в рамках «Операції 1005», виконання якої з осені попереднього року на території Рейху було покладено на того ж таки Пауля Блобеля. Силами т. зв. «трупних команд» з числа сирецьких в'язнів у серпні-вересні більшу частину тіл у Бабиному Яру ексгумували і спалили в печах, викладених з надгробків розташованого поруч єврейського кладовища, після чого скелетні залишки перемололи костемольними машинами. Як згодом свідчив на Нюрнберзькому процесі Блобель, тіла знищували і в розкопаних в яру могилах, де трупи обливали горючими сумішами і підпалювали. Але залишились свідки, які змогли врятуватись втечею із Сирецького концтабору у вересні 1943 року.
Останній розстріл у Бабиному яру відбувся 4 листопада, за два дні до вступу в Київ Червоної армії.
У повоєнний час пройшли судові процеси над причетними до розстрілів у Бабиному Яру.
Воєнний комендант Києва у 1941-42-х роках генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про масові розстріли цивільного населення, помер у Штутгарській в'язниці 8 вересня 1947 року не дочекавшись вироку. Через хворобу Паркінсона був звільнений від переслідування і помер 1 листопада 1948 року командир айнзацгруппи «С» бригадефюрер СС Отто Раш. Його підлеглий, начальник зондеркоманди «4а» штандартенфюрер СС Пауль Блобель був засуджений до страти американським військовим судом і 7 червня 1951 року повішений у Ландсберзькій тюрмі в Баварії.
Останні процеси вісьмома над колишніми членами зондеркоманди «4а» пройшли у ФРН у 1967-68 роках, над декількома членами полійцеських підрозділів — 1971 році.
Генеральний комісар Київського округу Рейхкомісаріату Україна бригадефюрер СА Гельмут Квітцрау до відповідальності не притягувався і помер у 1999 році.
Коментарі
Дописати коментар