БИТВА ЗА КИЇВ.

 

3 листопада до 13 листопада 1943 р. БИТВА ЗА КИЇВ.

Найтрагічніша і найкривавіша в історії України!!!

Під час Другої світової війни, при форсуванні совітськими військами Дніпра - загинуло понад мілйон українських чоловіків, яких російські комуністи майже беззбройних кинули, як «гарматне м'ясо» на німецькі укріплення. Їх називали «чорнопіджачники» або «чорна піхота». Дніпро було червоне від крові, чорне від мертвих тіл... Загони смертників, були сформовані виключно з цивільного українського чоловічого населення на окупованих совітами територій... У бій гнали не підготовленими, без належної амуніції та зброї, за спинами стояли розстрільні «загрядотряди» НКВД сформовані з росіян. При відступі «чорнопіджаників» розстрілювали без попереджень.

Маршал Ґєорґій Жуков заявляв: «Обмундіровивать і вооружать етіх хахлов? Всє ані прєдатєлі! Чєм больше в Днєпрє потопім, тєм мєньше в Сібірь послє войни ссилать!». В «асвабаждьонной» лівобережній Україні почали діяти польові військомати, куди силою зганяли чоловіків і юнаків, зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. Майже всі вони гинули в першому ж бою. Російські комуністи вдались ще до більш жахливішого злочину, письменник-фронтовик Анатолій Дімаров згадує: «Озброєних цеглою дітей кидали в атаку, щоб змусити німців витратити свій боєзапас.»

Під час масових форсувань Дніпра, беззахисні «чорнопіджачники» були легкою мішенню, німецькі вояки не витримували їх розстрілювати, кулемети перегрівались і загорались, дехто божеволів.

Битва за Дніпро тривала із серпня по грудень 1943 року. А з 3 по 6 листопада - її кривавий апогей!

15 вересня німецький фельдмаршал фон Манштейн наказав своїм військам, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. Гітлерівцям вдалось спорудити легкі укріплення, широка річка та високий правий берег вже були зручним рубежем оборони. При відступі німці застосовували тактику випаленої землі, в зоні 30 км. перед Дніпром знищували все, що могло пригодитися супротивникові. Спалювали наддніпрянські села...

Совітські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 700 км. від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу почали форсувати річку. До кінця вересня на правому березі було захоплено 23 плацдарми. Бої за них тривали до початку листопада. Тоді «красная армія» зазнала величезних втрат, найбільших за всю війну.

Віктор Астаф'єв писав: «На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей»...

Олександр Довженко у своєму щоденнику занотував: «В боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих»...

Олесь Гончар у романі «Собор» пише: «...На толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно...

А наступної днини сільські дітки побіггли... на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...

Того ж дня малеча їхня.., змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!»

У вересні - листопаді при форсуванні Дніпра втопили майже 300000 «чорнопіджачників»... Задекларовані загальні втрати совітських військ у битві за Дніпро — близько 380000. Нещодавно офіційно визнали, що під час «асвабаждєнія» Києва тільки на Лютізькому напрямку загинуло 400 тисяч !!! бійців; на Букринському плацдармі полягло 650 тисяч!!! Цих Людей, українських чоловіків, як "зрадників, що жили під німецькою окупацією" цілеспрямовано знищували совітські москалі!!! Вдумайтеся, понад мільйон!!!

Пом'яніть їх. Вічна пам'ять.