У козацькому світі смерть не була найбільшим страхом.
Вона стояла поруч завжди — у походах, у засідках, на переправах, біля вогню вночі. Козак звикав до думки, що може не повернутися. І в цьому не було трагедії.
Смерть у бою вважалася чесною.
Вона приходила швидко — з ударом шаблі, свистом кулі, вибухом гармати. Така смерть означала: ти зробив усе, що міг. Не відступив. Не зламався. Не зрадив. Пішов, дивлячись ворогу в обличчя.
А от ганьба…
Ганьба була повільною.
Вона не клала в могилу, але викреслювала з життя. Козак, який зганьбив себе, втрачав більше, ніж життя: він втрачав ім’я. Йому більше не тиснули руку. Його слово не мало ваги. Біля спільного вогню для нього не залишалося місця.
У козацькому товаристві цінували не лють і не жорстокість.
Цінували вірність.
Чи залишився ти поруч, коли стало по-справжньому страшно.
Чи не кинув побратима, коли той впав.
Чи не проміняв своїх на власний порятунок.
Тому полон не вважався ганьбою.
Рани не були соромом.
Навіть поразка не робила людину нікчемною — якщо вона билася до кінця.
Справжній сором починався там, де з’являлася зрада.
Втеча з поля бою.
Служба ворогові.
Збережене життя ціною чужої смерті.
Такі речі ламали не лише людину — вони руйнували довіру. А без довіри козацький світ просто не міг існувати.
Тому для козака смерть була лише крапкою в кінці дороги.
А ганьба — стиранням самого шляху.
Саме тому вони більше боялися жити без честі, ніж загинути зі зброєю в руках.
Коментарі
Дописати коментар