Перекази й легенди про братів Наливайків

 

Перекази й легенди про братів Наливайків

Старі люди в Острозі й досі згадують, що колись, у лиху пору, коли віра на віру вставала, а брат на брата дивився з підозрою, жили на острозькому передмісті два брати з роду Наливайків. І були вони різні, мов день і ніч, але кров у них кипіла однаково гаряче.

Кажуть, що батько їхній був кушніром із Гусятина, чоловіком роботящим, та неспокійним. Не сидів він довго при ремеслі — ходив із козаками за море, вертався з багатими здобичами, нажив статки й гордість. А гордість, як відомо, недобре веде. Зійшовся він колись у сварці з великим паном — гетьманом Калиновським, і той у гніві так наказав його побити, що ребра поламали. Від того й смерть прийшла. А діти його осиротіли й подалися світ за очі.

Так опинилися вони в Острозі. На Заславському передмісті стояв їхній двір — невеликий, але людний. Там жила мати-вдова, троє синів і дочка. Найстарший звався Дам’ян — мовчазний, суворий, з очима, що ніби крізь людину дивилися. Середній був Северин (Семерій, Семен) — гучний, свавільний, веселий до гульні й лютий до бою. А наймолодший, кажуть, жив тихо, кушнірив і шинкував, і не лишив по собі ні слави, ні прокляття.

Про Северина казали, що він з малих літ не знав спокою. Торгівля йому була тісна, хата — заважка, і пішов він у козаки. Служив у князя Острозького, водив загін, знався на гарматах, а де проходив — там дим стояв. Ходив він і за море, і за гори, воював за чужих володарів, та ніде довго не затримувався. Зрештою його зловили, закували й у Варшаві й відрубали голову. Так скінчився шлях шаблі.

А Дам’ян обрав іншу дорогу — не шаблею, а словом воювати. Вчився він у школах, читав книги, служив у церкві й став протоієреєм замкової святині в Острозі. Та слово його було гостріше від ножа. Він не терпів Унії й латинської віри, і кожна проповідь його була наче бій. Казали люди: «Коли Наливайко молиться — стіни тремтять».

Є переказ, що одного разу, як ішла католицька процесія через Остріг, то Дам’ян вислав їй назустріч свою — насмішкувату й страшну. Хоругви були з мішків, люди — в дивному вбранні, спів — не спів, а крик і рев. І ніби відтоді ліси навколо Острога зайнялися вогнем, наче сама земля обурилася.

Кажуть також, що після Унії Дам’ян уже не лише словом боровся. Ходив він разом із братом Северином і козаками на маєтки уніатів, палив, забирав добро, не розрізняв, хто винен, а хто ні. Через те багато хто його боявся, а багато хто проклинав.

Потім Дам’ян зник — ніби вітер його забрав. Кажуть, що був у Вільні, що мав там братство, що тримав людей при старій вірі. А під старість повернувся до Острога — змучений, але непохитний.

Перед смертю він наказав: «Не ховайте мене при церкві в місті. Бо прийдуть католики та викинуть мої кості, і не хочу я лежати з ними поруч ні живий, ні мертвий». Тому його побратими поховалі в полі за Острогом і хреста не ставили, щоб католики недовідалися де лежать його останки.

Так і лишилися в пам’яті острожан брати Наливайки:

один — як буря з шаблею,

другий — як вогонь зі словом.

І кажуть старі люди: не минула їхня тінь Острога й досі.

Скорочена версія записана поляком та католиком С. Кардашевичем, тому в тексті відчувається погане відношення бо православних.

В православному середовищі ця ж легенда звучала таким чином, що брати Наливайки пілняли повстання проти унії, грабували уніатів та католиків. І якщо Северин власне грабува та відправляв награбоване до Острога, то Дем'ян ті багатства роздавав бідному люду.

Такий своєрідний Робін Гуд по українськи